Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Я◦тільки сказав, що негритянська музика…

— Не треба мені твого Бога, — повторює Джонні. — Чому ти мені його нав’язав у своїй книжці? Я◦не знаю, чи є Бог, я граю свою музику, творю свого Бога, не потрібні мені твої вигадки, залиш їх для Махалії Джексон [20] Махалія Джексон (1911–1972) — видатна американська співачка, виконавиця ґоспелу. чи Папи Римського, і ти негайно забереш це зі своєї книжки.

— Якщо ти наполягаєш, — кажу я, аби щось сказати. — У другому виданні.

— Я◦такий самотній, як цей кіт, значно самотніший, бо я це знаю, а він ні. От зараза, він подряпав мені руку. Бруно, джаз — це не лише музика, а я — не лише Джонні Картер.

— Саме це я і хотів сказати, коли написав, що іноді ти граєш, немовби…

— Немовби на мене срачка напала, — каже Джонні, і вперше за ніч я відчуваю, що він розлютився. — Вже й сказати нічого не можна, ти відразу перекладаєш це на свою паскудну мову. Якщо під час моєї гри ти бачиш ангелів, це не моя вина. Якщо інші роззявляють рота і кажуть, що я досяг досконалості, це не моя вина. А◦найгірше те — і про це ти справді забув сказати у своїй книжці, Бруно, — що я нічого не вартий, що те, що я граю, і те, що люди мені аплодують, нічого не варте, насправді нічого не варте.

Дійсно надзвичайна скромність, та ще й о цій нічній порі. Цей Джонні…

— Як тобі пояснити? — кричить Джонні, хапаючи мене за плечі і термосячи з боку в бік. («La paix!» [21] Тихіше! (фр.). — кричать із вікна). — Питання не в тому, більше музики чи менше музики, не в тому річ… Наприклад, є ж різниця між тим, жива Бі чи мертва. Те, що я граю — це мертва Бі, розумієш? А◦я хочу, я хочу… І через це я іноді топчу свій саксофон, а люди думають, що це з перепою. Звісно, я справді завжди п’яний, коли це роблю, бо, як би там не було, сакс коштує купу грошей.

— Ходімо сюди. Я◦візьму таксі і відвезу тебе в готель.

— Ти — сама доброта, Бруно, — глузує Джонні. — Друзяка Бруно занотовує в своєму записнику все, що йому кажеш, крім того, що важливе. Ніколи не думав, що ти можеш все так переплутати, доки Арт не дав мені ту книжку. Спочатку мені здалося, що ти говориш про когось іншого, про Ронні чи Марселя, та потім — Джонні те, Джонні се, тобто йшлося про мене, і я спитав себе: хіба це я? Там і про мене в Балтіморі, і про Бердленд, і про те, що мій стиль… Послухай, — додає він майже холодно, — не те, щоб я не розумів, що ти написав книжку для публіки. Це прекрасно, і з усім, що ти написав про мою манеру гри і моє відчуття джазу, я абсолютно згоден. Навіщо нам і далі сперечатися про книжку? Сміття у річці, он та соломинка, що плаває при березі, — це твоя книга. А◦я — он та інша соломинка, а ти — ось та пляшка, що пропливає, погойдуючись. Бруно, я помру, так і не знайшовши… не знайшовши…

Я◦підтримую його під руки і спираю на парапет набережної. Він занурюється в свою звиклу маячню, белькоче уривки слів, спльовує.

— Так і не знайшовши, — повторює. — Не знайшовши…

— Що ти хочеш знайти, брате? — кажу я йому. — Не треба просити неможливого, того, що ти знайшов, вистачило би…

— Для тебе, знаю, — каже Джонні злостиво. — Для Арта, для Деде, для Лен… Ти не знаєш, як це… Так, іноді двері починали відчинятися… Дивися, дві соломинки зійшлися і танцюють одна з одною. Гарно… Починали відчинятися… Час… я тобі вже казав, мені здається, що ота штука про час… Бруно, усе своє життя я в своїй музиці добивався, щоб ті двері нарешті відчинилися. Бодай трохи, бодай якась шпаринка… Пам’ятаю, як одного вечора в Нью-Йорку… Червона сукня. Так, червона, вона їй дуже личила. Отож, одного вечора ми з Майлзом і Холом були… гадаю, приблизно з годину ми грали для себе і були такі щасливі… Майлз грав щось таке гарне, що я мало не впав зі стільця. А◦потім вступив я, заплющив очі і — полетів. Присягаюсь тобі, Бруно, я летів… Я◦чув себе, наче здалеку, але всередині мене, поруч мене хтось стояв… Ні, не зовсім хтось… Поглянь на пляшку, просто неймовірно, як вона вигойдується… То не був хтось, завжди шукаєш порівняння… Це була певність, повний збіг, як у деяких снах, коли усі проблеми вирішив, Лен з дівчатками чекають на тебе з печеною індичкою, і ти в машині не натрапляєш на червоне світло. Усе котиться гладко, як більярдна куля. І той біля мене — то був наче я сам, але не займав жодного місця, не був у Нью-Йорку, а головне, був поза часом, без «потім», не було ніякого «потім»… Якийсь час було тільки «завжди»… І я не знав, що це обман, що це відбувається, бо я з головою поринув у музику, і щойно я закінчу грати — бо, врешті-решт, колись треба було дати бідному Холу відвести душу на фортепіано, — як у ту ж мить впаду сторчголов у самого себе…