Хулио Кортасар - Таємна зброя

— Чогось бракує, Бруно, — каже Джонні. — Ти значно більше в цьому тямиш, але мені здається, чогось бракує.

— Того, що ти забув мені сказати, — відповідаю я, добряче вжалений. Ця дика мавпа ще здатна… (Треба буде поговорити з Делоне, було би прикро, якби одна така необережна заява звела нанівець добру критичну роботу, яка… Наприклад, червона сукня Лен, — каже Джонні. У кожному разі треба використати все нове, що почую цієї ночі, і включити його у наступне видання; було б непогано. Наче відгонив псом, — каже Джонні, — і це — єдине, чогось варте у тій платівці. Так, уважно слухати і швидко діяти, бо в руках інших людей ці ймовірні спростування могли би мати прикрі наслідки. І урна посередині, найбільша, повна голубуватого пороху, — каже Джонні, — і така схожа на пудреницю, яку мала моя сестра. — Поки йдеться тільки про галюцинації, найгірше буде, коли він стане спростовувати базові ідеї, естетичну систему, яка стільки похвал… — А◦крім того, jazz-cool — це зовсім не те, що ти написав, — каже Джонні. Увага!)

— Як це — не те, що я написав? Джонні, звісно, усе змінюється, але ще пів року тому…

— Пів року тому, — каже Джонні, злазить із парапету і, зіпершись на нього ліктями, підпирає руками голову. — Six month ago. Ах, Бруно, що я міг би зіграти зараз, якби хлопці були зі мною… До речі: ти дуже дотепно написав про сакс і секс, чудова гра слів. Six month ago. Six, sax, sex . Справді чудово, Бруно. Бісова ти душа, Бруно.

Я◦йому не казатиму, що його розумовий розвиток не дає зрозуміти, що ця невинна гра слів таїть у собі доволі глибоку систему ідей (Леонард Фізер був точнісінько такої думки, коли я пояснив це йому в Нью-Йорку), і що параеротизм джазу еволюціонує з часів washboard [19] Пральна дошка (англ.), яку використовували як інструмент у джазі. тощо. І як завжди, мене нараз розвеселяє думка, що критики значно потрібніші, ніж я сам готовий визнати (в приватних розмовах, у тому, що тут пишу), бо творці, уся їхня проклята вервечка — від композитора і до Джонні, — не здатні зробити діалектичні висновки зі своєї творчості, постулювати засади і трансцендентність того, що вони пишуть чи грають. Треба пам’ятати про це в моменти депресії, коли я шкодую, що є лише критиком.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, і раптом я чую інший його голос, голос, який у нього буває, коли… Як це сказати, як описати Джонні, коли він на своєму боці, знову самотній, вже не тут? Занепокоєний, я злізаю з парапету і дивлюся на нього зблизька. Зоря називається Полин, і що тут вдієш.

— Зоря називається Полин, — каже Джонні, звертаючись до своїх долонь. — Її уламки будуть розкидані на площах великого міста. Півроку тому.

Хоча ніхто мене не бачить, хоча ніхто про це не дізнається, я знизую плечима для зірок (зоря називається Полин). Ми повертаємось до вічного «Я◦це граю завтра». Зоря називається Полин, її уламки будуть розкидані півроку тому. На площах великого міста. Він вже не тут, він вже далеко. А◦в мене очі налиті кров’ю — просто тому, що він нічого не схотів мені сказати про мою книжку. І я насправді не знаю, що́ він думає про книжку, яку тисячі його фанів читають двома мовами (а незабаром читатимуть трьома, бо вже говорять про іспанське видання — схоже, в Буенос-Айресі грають не тільки танго).

— То була пречудова сукня, — каже Джонні. — Ти не уявляєш, як вона личила Лен, та буде краще, як я поясню тобі це за скляночкою віскі, якщо в тебе є гроші. Деде залишила мені лише триста франків.

Він сардонічно сміється, дивлячись на Сену. Начебто він не зумів би роздобути собі випивку і марихуану. Він починає пояснювати мені, що Деде дуже добра (про книжку — ані слова), що робить вона це через доброту, але, на щастя, є добрий друзяка Бруно (який написав книжку, та байдуже), тож ліпше було б піти в кав’ярню в арабському кварталі, де людині завше дають спокій, коли бачать, що вона якось пов’язана із зорею на ім’я Полин (це думаю я, коли ми заходимо в кафе з боку Сен-Северина, а на годиннику друга ночі — саме та пора, коли моя дружина зазвичай прокидається і репетирує те, що скаже мені за ранковою кавою). Так буває з Джонні, так ми п’ємо жахливий дешевий коньяк, так замовляємо ще по одному і почуваємось такими задоволеними. Але про книжку ні слова, тільки пудрениця у формі лебедя, зоря, обривки предметів, що проходять через обривки фраз, обривки поглядів, обривки посмішок, краплі слини на столі та склянці (на Джонніній склянці). Так, бувають моменти, коли мені хочеться, щоб він уже був мертвий. Гадаю, багато хто на моєму місці думав би так само. Та як змиритися з тим, що Джонні помре, забравши із собою те, що не хоче сказати мені цієї ночі, що й після смерті він і далі гнатиметься, далі утікатиме (я вже не знаю, як це все писати), навіть якщо мені це коштуватиме спокою, кафедри, того авторитету, який забезпечують неспростовні судження й очолювання похоронних процесій.