Генри Торо - Волден, або Життя в лісах

Я живу в куточку поміж стін, де свинець сплавлено з бронзою для дзвонів. Коли відпочиваю опівдні, моїх вух часто сягає гучне калатання ззовні. То галасують мої сучасники. Сусіди розповідають мені про свої пригоди зі славетними джентльменами й леді, з якими достойниками вони сідали за стіл; а мене то цікавить не більше, ніж зміст щоденної газети. Розмовляють вони здебільшого про вбрання й манери, але гуска залишається гускою, хай у що її вбери. Розповідають мені про Каліфорнію й Техас, Англію й Індію, шановного пана такого-то з Джорджії чи Масачусетсу, про явища плинні й минущі, доки в мені не закипає бажання плюндрувати їхнє господарство, як той Мамлюк-бей. Я радію, коли вдається опанувати себе й не йти з процесією та парадом у всіх на очах, а, так◦би мовити, крокувати в ногу з Творцем всесвіту; не жити в цьому суєтному, нервовому, гамірному, банальному дев'ятнадцятому столітті, а стояти чи сидіти обіч у задумі, доки воно проминає. Чого радіють? Усі вони увійшли до комітету розпоряджень і з хвилини на хвилину чекають на чийсь виступ. Бог — єдиний розпорядник, а Вебстер — його оповісник. Я люблю зважити все, визначитися й рушити до правильної мети, яка притягує мене найдужче, а не чіплятися за планку терезів у надії, що вага моя зменшиться; не уявляти собі стан речей, а приймати його, яким він є; і простувати єдиним шляхом, який мені судився, де жодна сила мене не зупинить. Що ж то за досягнення — зводити арку, не заклавши міцних підвалин? Годі бігати тонкою кригою. Деінде є надійна твердь. Я читав, що якось мандрівник спитав хлопчика, чи в болота тверде дно. Хлопчик відповів, що так. Але кінь мандрівника одразу загруз до попруги, і подорожній дорікнув хлопчикові:

— А◦ти ж казав, що дно тверде.

— Так і є, — відповів хлопчик, — ви ще просто до нього не дістали.

Так само і з болотами й сипучими пісками суспільства, але хлопчики це розуміють, лише коли постарішають. Важить лише те, що сказано чи зроблено за якогось рідкісного збігу обставин. Я не з тих, хто здуру забиває цвяхи у сяк-так потиньковані дошки, бо після такого не зміг◦би заснути. Дай мені молоток, дозволь знайти латівник. Не покладайся на замазку. Забивай цвяхи так надійно, щоб, навіть прокинувшись серед ночі, ти з гордістю думав про роботу, зроблену так сумлінно, що не гріх при такій оказії згадати Муз. Най поможе тобі Бог, і ніхто, крім Бога. Забивай кожен цвях так, ніби це — черговий гвинтик у машині всесвіту, і від тебе залежить, чи вона запрацює.

Понад любов'ю, грошима й славою я волію істину. Сидів я за столами, де не бракувало ласощів, і вина, й улесливої прислуги, і тільки щирості й істини не було; і я йшов від таких негостинних господарів голодним. Гостинність їхня була холодна, як льоди. Навіть крига не знадобилася б, щоб ці ласощі не розтали. Господарі розповідали мені про вік вина і славетний вінтаж, а в мене тільки й думки було, що про давніше, новіше й чистіше вино ще славетнішого вінтажу, якого в них не було й купити його не могли. Такий стиль, покої, сади й «розваги» мене не обходять. Я прийшов до короля, а він змусив мене чекати у залі й тримався так, ніби гостинність його стомила. Жив у наших краях чоловік, який оселився в дуплі дерева. Тримався істинно по-королівськи. Краще б я прийшов до нього.

Скільки нам ще сидіти по наших покоях і сповідувати марні й застарілі чесноти, що їх будь-яке зусилля робить недоречними? Ми мовби починаємо день з довгостраждання й наймаємо когось сапати нашу картоплю, а по обіді сповідуємо християнське смирення й милосердя, а про благочестя згадуємо допіру потім! Згадаймо про китайську гордість і затхлу самовдоволеність людства. Наше покоління поклоняється самому собі, останньому нащадкові славетного роду, і з думкою про це давнє походження задоволено обговорює розвиток мистецтва, науки в Бостоні, Лондоні, Парижі й Римі. Видають «Записки філософських товариств», привселюдно виславляють «Видатних мужів» [252]! Адам розмірковує про власні чесноти. «Так, чини наші величні, а пісні божественні й не забудуться ніколи», — тобто доки ми їх пам'ятаємо. Де ж учені товариства й видатні мужі Асирії? Ми — незрілі філософи й дослідники! Жоден із моїх читачів ще не прожив всього людського життя. Можливо, це лише весняні місяці в житті нашої породи. Якщо у нас у Конкорді вже й була семирічна короста, то ще не було сімнадцятирічної сарани. Ми знайомі лише зі шкірою земної кулі, на якій живемо. Більшість не поринала на шість футів під цю поверхню, та й не підскакувала на стільки ж футів над нею. Ми не знаємо, де ми. А◦ще ми глибоко спимо майже половину відведеного нам часу. Але себе вважаємо мудрими й начебто даємо справам лад. Ото глибокі мислителі, ото амбітні душі! Коли я дивлюся на комашку, що повзає в мене під ногами по хвойних голках, які встеляють землю в лісі, й намагається сховатися від мого погляду, то питаю себе, чому вона так цінує власні скромні думки й відвертається від мене — хоча я, можливо, саме той благодійник, який міг◦би принести її породі якісь утішні знання. І тоді мені згадується великий Благодійник і Розум, який стоїть наді мною, людською комашиною.