Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Потім до кімнати увійшла міс Вілкінсон, котра спочатку трималася осторонь, аби Кері змогли привітатися з племінником.

— Це — міс Вілкінсон, Філіпе, — представила її місіс Кері.

— Блудний син повернувся, — сказала жінка, простягаючи руку. — Я принесла блудному синові троянду для петельки.

Із веселою усмішкою вона пришпилила до Філіпового пальта троянду, яку щойно зірвала в садку. Він почервонів і відчув себе дурником. Він знав, що міс Вілкінсон була донькою останнього священика, якому прислужував дядько Вільям, а доньок священиків він за своє життя побачив немало. Вони носили погано пошитий одяг і грубе взуття. Зазвичай доньки священиків убиралися лише в чорне, адже дитячі роки Філіп провів не в Східній Англії, а в Блекстейблі, де жінки з релігійних родин не полюбляли нічого кольорового; волосся вони зачісували абияк і різко пахнули накрохмаленою білизною. Жіноча грація вважалася серед них чимось непристойним, і всі вони мали однаковий вигляд, незалежно від віку. Їхня релігійність була агресивною, наче тісний зв’язок із церквою дозволяв поводитися з рештою людства дещо авторитарно.

Міс Вілкінсон була геть іншою. Вона одягла білу муслінову сукню з візерунком із невеличких веселих букетиків квітів, ажурні панчохи і гостроносі черевики на високих підборах. Оскільки Філіп був недосвідченим у таких справах, йому здавалося, що жінка вишукано вбрана, — він не помічав, що сукня дешева й надміру претензійна. Волосся міс Вілкінсон було зібране у вигадливу зачіску, а один акуратний кучерик лежав на чолі — чорний, як воронове крило, блискучий і міцний, здавалося, ніщо не зможе його розкуйовдити. Жінка мала великі чорні очі й трохи загнутий донизу носик; у профіль вона нагадувала хижого птаха, але в анфас її обличчя було привабливим. Міс Вілкінсон часто всміхалася, проте мусила зважати на свій великий рот і намагалася приховати крупні жовті зуби. Але найбільше Філіпа збило з пантелику те, що вона була щедро напудрена; хлопець дотримувався досить строгих поглядів щодо жіночої поведінки і гадав, що справжні леді ніколи не пудряться; однак міс Вілкінсон, безсумнівно, була леді, адже походила з родини священика, а священнослужителі завжди джентльмени.

Кері вирішив, що жінка йому абсолютно не подобається. Вона розмовляла з ледь помітним французьким акцентом, а хлопець не розумів, звідки той узявся, якщо його власниця народилася і виховувалася у самісінькому серці Англії. Її усмішка видавалася Філіпу вимушеною, а кокетливі манери дратували. Два чи три дні він поводився тихо й вороже, але міс Вілкінсон цього, схоже, не помічала. Вона залишалася страшенно привітною і зверталася майже виключно до нього. Йому навіть лестило, що жінка весь час цікавиться його розсудливою думкою. Вона вміла розсмішити, а Філіп не міг встояти перед людьми, які його веселили: сам він мав дар час від часу сказати щось дуже влучне і радів, знайшовши вдячного слухача. Ані вікарій, ані місіс Кері не мали почуття гумору й ніколи не сміялися над сказаним. Філіп потроху звикав до міс Вілкінсон, його сором’язливість минала, і жінка навіть почала подобатися хлопцеві; тепер її акцент здавався колоритним, а на вечірці в садку у лікаря вона була вбрана краще за всіх інших. Міс Вілкінсон одягла блакитну фулярдову сукню з великими білими горошинами, і Філіп розумів, чому вона стала такою сенсацією.

— Я впевнений, що у декого склалася про вас хибна думка, — сказав він жінці зі сміхом.

— Ціле життя мріяла, аби мене вважали розпусною дівкою, — озвалася міс Вілкінсон.

Одного дня, коли жінка була у своїй кімнаті, хлопець поцікавився у тітки Луїзи, скільки років їхній гості.

— Ох, любий, тобі ніколи не слід запитувати у леді про її вік. Утім, вона однаково занадто стара, аби ти міг із нею побратися.

Вікарій розтягнув губи у повільній млявій усмішці.

— Вона вже не дівчинка, Луїзо, — зауважив він. — Коли ми жили в Лінкольнширі, вона була вже майже дорослою, а відтоді минуло двадцять років. Тоді вона мала довгу косу.

— Їй могло бути не більше десяти, — устряг Філіп.

— Ні, їй було більше, — заперечила тітка Луїза.

— Гадаю, десь біля двадцяти, — погодився з дружиною вікарій.

— Та ні, Вільяме, максимум шістнадцять-сімнадцять.

— Тоді їй вже добряче за тридцять, — підсумував хлопець.

У ту саму мить міс Вілкінсон збігла донизу сходами, наспівуючи пісеньку Бенжамена Ґоддара [90] Бенжамен Луї Поль Ґоддар — французький скрипаль і композитор епохи романтизму. . Вони з Філіпом запланували прогулянку, тож жінка вже надягла капелюшок і простягнула руку, аби він застібнув їй рукавичку. Він незграбно зробив це, почуваючись незручно й водночас галантно. Тепер вони вже вели невимушені бесіди і, шпацируючи, обговорювали всі можливі теми. Міс Вілкінсон розповідала Філіпу про Берлін, а він їй — про рік свого життя у Гейдельберзі. Під час розмови подробиці, котрі раніше здавалися неважливими, набували нового значення: він описував мешканців будинку фрау Ерлін, а розмови між Гейвордом та Віксом, котрі раніше вважав такими значущими, трохи спотворював, і вони ставали абсурдними. Сміх міс Вілкінсон лестив йому.