Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Огидна глибина цих вистав захоплювала Філіпа. Здавалося, наче він дивиться на світ під новим кутом, і йому страшенно хотілося пізнати цей новий світ. Коли п’єса закінчувалася, він разом із Гейвордом ішов до теплого, яскраво освітленого шинку, де вони з’їдали по сандвічу й запивали їх кухлем пива. Навколо розмовляли та сміялися групки студентів, а за деякими столами сиділи цілі родини — батько, мати, кілька синів та доньок; траплялося, що дівчата казали гостре слівце, і тоді батько відкидався на стільці та від душі реготав. Атмосфера була надзвичайно дружною та невимушеною, все навколо дихало домашнім затишком, але Філіп нічого цього не помічав. У голові він прокручував щойно побачену п’єсу.

— Ви теж відчуваєте, що це — справжнє життя, еге ж? — запитав він збуджено. — Знаєте, я не можу навіть подумати про те, аби залишитися тут надовго. Хочеться повернутися до Лондона, де можна буде почати жити по-справжньому. Час отримувати досвід. Я вже так стомився готуватися до життя і хочу нарешті жити.

Часом Гейворд дозволяв Філіпу повертатися додому самому. На прискіпливі запитання хлопця він ніколи не відповідав конкретно, а лише радісно і дурнувато посміювався та натякав на любовні справи; він цитував кілька рядків із Росетті [80] Данте Габріель Росетті — англійський поет, художник, перекладач. , а якось показав товаришеві сонет, де згадувалися пристрасть і багрянець, песимізм і пафос, і стосувалося все це якоїсь молодої панянки на ім’я Труда. Гейворд прикрашав свої ниці вульгарні походеньки блиском поезії і вважав себе рівнею Периклові чи Фідію, адже називав об’єкт свого захоплення « hetaira » [81] Гетера — освічена незаміжня жінка у Стародавній Греції, яка вела вільний незалежний спосіб життя. , а не прозаїчнішим і доречнішим англійським словом. Одного дня Філіпова цікавість привела його до вузької вулички неподалік від старого моста, де, згідно з Гейвордовими словами, жила фройляйн Труда; але з дверей будинків там визирали жінки з вульгарними обличчями та розмальованими щоками і зазивали його до себе. Філіпа охопив страх, і він налякано втік від їхніх грубих рук, що готові були в нього вчепитися. Він від душі прагнув здобути досвід і сам собі здавався жалюгідним, адже у своєму віці ще не знав того, що, як навчали книжки, було найважливішим у житті. Проте Кері мав неприємний дар бачити речі такими, якими вони були, а запропонована йому реальність жахливо відрізнялася від ідеальних мрій.

Філіп іще не знав, яку безкраю, посушливу та стрімку пустелю доводиться подолати мандрівникам за життя, перш ніж їм вдасться примиритися з реальністю. Це лише ілюзія, що молодь завжди щаслива, ілюзія тих, чия юність уже минула; але молодим відомо, що вони нещасні, адже сповнені ідеалів, які їм нав’язували, і щоразу, зустрічаючись із реальністю, отримують болючі синці та рани. Молодим здається, що вони — жертви якоїсь змови: книжки, які вони читають, неодмінно вибрані дорослими і все ідеалізують, а розмови з дорослими, котрі дивляться в минуле крізь рожеву імлу забудькуватості, готують до якогось нереального життя. Їм доводиться самостійно дізнаватися, що все прочитане і почуте — брехня, брехня, брехня; і кожне таке відкриття стає черговим цвяхом у розіп’ятому на хресті життя тілі. Найдивніше те, що кожен, хто пережив гірке розчарування, несвідомо піддається потужнішій за себе силі й сам додає щось до втрати ілюзій. Для Філіпа компанія Гейворда була найгіршою з усіх можливих. Цей молодик не бачив нічого на власні очі, а лише дізнавався про життя з літератури і був небезпечним, але сам повірив у свою щирість. Він чесно вважав свою хтивість романтичними почуттями, нерішучість — артистичним темпераментом, а лінощі — філософським спокоєм. Його свідомість, вульгарно намагаючись здаватися витонченою, сприймала все з перебільшенням, наче контури життя розпливалися в золотому мареві сентиментальності. Гейворд брехав, сам цього не помічаючи, а коли інші вказували йому на це, запевняв, що брехня прекрасна. Отаким він був ідеалістом.

Філіп втратив спокій і задоволення від життя. Гейвордові поетичні алюзії хвилювали його уяву, і душа прагнула романтики. Принаймні так він себе запевняв.

Так сталося, що в будинку фрау Ерлін трапилася подія, яка ще підсилила зацікавленість хлопця протилежною статтю. Кілька разів, мандруючи серед пагорбів, Філіп зустрічав фройляйн Цецилію, яка гуляла там на самоті. Вітаючись, він кланявся їй, а за кілька десятків метрів зустрічав китайця. Спочатку хлопець не надавав цьому значення, але якось, повертаючись додому, коли вже споночіло, він минув двох людей, які йшли, притиснувшись одне до одного. Зачувши Філіпові кроки, постаті поспіхом розійшлися, і хлопець (попри те що погано бачив у темряві) був майже переконаний, що це Цецилія і гер Санґ. Їхній швидкий рух підказував, що перед цим пара йшла, тримаючись за руки. Філіпа це зачудувало і здивувало. Він ніколи не звертав на фройляйн Цецилію особливої уваги. Вона була непоказною дівчиною з квадратним обличчям і невиразними рисами. Їй було не більше шістнадцяти, і вона досі заплітала своє довге світле волосся в косу. Того вечора за столом Філіп із цікавістю подивився на неї, і хоча останнім часом фройляйн Цецилія була небагатослівною, вона звернулася до нього: