Уильям Моэм - Тягар пристрастей людських

Тепер Філіп почувався значно краще, попри те що в школі було мало місця і власні кімнати для занять мали лише старшокласники. Він досі спав у великій залі, де всі обідали, а менші діти робили домашнє завдання в тисняві, яка здавалася Філіпові огидною. Постійне перебування на людях його втомлювало, і страшенно хотілося побути на самоті. Хлопець звик самостійно вирушати на прогулянки в сільську місцевість. Серед зелених полів дзюркотів невеличкий струмочок, по обидва боки від якого росли підстрижені дерева, і Кері сам не знав, чому, прогулюючись його берегами, почувається таким щасливим. Стомившись, він лягав долілиць у траву і спостерігав, як метушаться мальки та пуголовки. Химерне задоволення хлопчик отримував, прогулюючись шкільною територією. Влітку на зеленій луці грали у крикет, але решту часу там було спокійно: подекуди там можна було зустріти хлопчиків, що прогулювалися пліч-о-пліч, або якогось зубрія, котрий повільно човгав із відстороненим поглядом і бурмотів собі під ніс якісь завчені напам’ять слова. На високих ясенях жили зграї круків і наповнювали повітря сумними криками. З одного боку височів собор, і, дивлячись на його величну центральну вежу, Філіп, який ще не розумівся на красі, відчував незбагненний і тривожний захват. Отримавши свою кімнатку для занять (крихітне квадратне приміщення з вікнами, що виходили на халупи, яке він ділив ще з трьома хлопцями), Кері купив фотографію із собором і пришпилив її над столом. Те, що він бачив із вікна кабінету четвертого класу, теж виявилося цікавим. Звідти відкривався краєвид на старі, акуратно доглянуті газони і високі дерева з густими пишними кронами. Від їхнього споглядання в серці відбувалося щось дивне, але Філіп іще не знав, що це біль насолоди, перші промені відчуття прекрасного. Відбулися й інші зміни: голос у Кері ламався, більше не слухався свого власника, і часом із горла виливалися якісь дивні звуки.

Незабаром Філіп почав відвідувати заняття в кабінеті директора, де одразу після чаю хлопчиків готували до конфірмації. Його побожність не витримала перевірку часом, і хлопчик уже давно не читав вечорами Біблії, але тепер під впливом містера Перкінса і якогось нового неспокою в тілі повернулися старі почуття, і Кері гірко картав себе за відступництво. У думках він бачив голодні пекельні вогні. Якби він помер тоді, коли був анітрохи не кращим за язичника, то втратив би геть усе. Філіп беззастережно вірив у вічні муки, вірив значно більше, ніж у вічну радість, і здригався, згадуючи про небезпеку, на яку наражався.

Із того дня, коли Філіп постраждав від особливого приниження, яке ледве зміг пережити, а містер Перкінс привітно з ним поспілкувався, хлопчик почав ставитися до директора з собачою відданістю. Постійно ламав голову, намагаючись вигадати, як зробити чоловікові якусь приємність. Страшенно цінував кожне слово схвалення, що іноді злітало з уст містера Перкінса. А навідуючись на зустрічі в тісному колі в директорському будинку, готовий був повністю капітулювати. Кері не відводив погляду від сяючих очей директора, сидів, ледь відкривши рота і трохи нахиливши вперед голову, аби не проґавити жодного слова. Буденність навколишньої обстановки лише додавала їхнім справам надзвичайної важливості. Часто директор, захопившись дивовижністю того, про що розповідав, відштовхував від себе книжку, притискав руки до серця, наче хотів призупинити його гупання, і заводив бесіду про таїнства їхньої релігії. Часом Філіп не розумів його слів, але він і не хотів розуміти, йому підсвідомо здавалося, що достатньо їх відчувати. Директор зі своїм чорним скуйовдженим волоссям і блідим обличчям нагадував хлопцю ізраїльських пророків, котрі не боялися кидати виклик королям; а коли Кері думав про Спасителя, Він уявлявся йому з такими ж темними очима і запалими щоками.

Містер Перкінс ставився до цієї частини своєї роботи надзвичайно серйозно. Тут навіть не згадувалося про його блискучий гумор, через який інші вчителі вважали директора легковажним. Попри свою зайнятість, чоловік знаходив час і можливість поспілкуватися окремо з кожним із хлопчиків, яких готував до конфірмації, хоча б п’ятнадцять-двадцять хвилин. Йому хотілося, аби діти відчули, що роблять перший серйозний свідомий крок у житті; він намагався зазирнути в глибини їхніх душ і хотів посіяти там зернятко власної пристрасної побожності. Попри Філіпову скромність, директор відчував, що хлопчик спроможний вірити так само палко, як він. У характері Кері він вбачав щось суто релігійне. Одного дня містер Перкінс несподівано відволікся від теми розмови.