Сэмюэль Беккет - Уот

Отак узяти і подумати, коли ти вже не хлопчик, але ще й не стариган, що ти вже не хлопчик і, разом з тим, не стариган, що ж, це теж непогано. А під кінець свого тригодинного робочого дня раптом стати і замислитись; спокій тьмяніє на очах, гризоти займаються і світяться; втіха, яка вважається втіхою лиш тому, що вона в минулому, біль, що вважається болем тому, що він весь попереду; радісні вчинки усі запишалися, пихаті вчинки затялися і ну ніяк; і прагнення, і дрижаки, щоб тільки побачити того, хто був і пішов, того, хто ще прийде; і правда вже не правда, і брехня ще не правда, поки що ні. А тоді вирішити для себе: після такого — не буду всміхатися, й сісти у затінок, слухати, як сюрчать цикади, шкодувати, що зараз не ніч, шкодувати, що зараз не ранок, і промовляти, ні, це не серце, ні, це не печінка, ні, це не передміхурова залоза, ні, це не яєчник, ні, це не м’язи, це на нервовому ґрунті. Потім кінчається скрегіт зубовний, а може, й ні, і ти опиняєшся в ямі, у западині, і вже не прагнеш чогось прагнути, і не жахаєшся різних жахів, ти у западині, біля підніжжя гори, нарешті, там, де кінчаються всякі падіння, де починається сходження, вільний, нарешті, вільний, на якусь мить вільний, нарешті, ніхто і ніщо, нарешті.

Але хоч що б він одягав на себе спочатку, опівночі на ньому обов’язково буде нічна сорочка, хоч що б там було у нього на голові, на тілі, на ногах, нічого він не скидає, а ходить з усім тим цілоденно по хаті, по будинку, по подвір’ї й садку, аж доки прийде час знову одягати нічну сорочку. Так, не скидав нічого і не торкався навіть ґудзиків, щоби, скажімо, застебнути їх чи розстебнути, крім тих, ясна річ, без яких не можна було обійтися для задоволення його природних потреб, а їх він зазвичай взагалі не торкався, починаючи з того моменту, коли він одягався і чепурив на собі вбрання, і до того, коли знову скидав його. Через це його частенько бачили в хаті, в будинку, на подвір’ї та в садку, вбраного в чудернацькі, не за сезоном вибрані шати, немов він не тямив, яка сьогодні погода та пора року. Отож кожен, кому випадало бачити, як він, скажімо, розгулював босоніж або у костюмі грайливого веслувальника, коли надворі нападало по коліна снігу або сіялась мжичка і чвакало під ногами, і шаленіли холодні вітри чи коли під час літньої спеки він, обклавшися шубами, відігрівався біля каміна, то кожен, повторюю, був ладен запитати себе, може, він просто хоче ще раз пересвідчитись, що таке холод і що таке спека? Але питання такого типу можна класифікувати хіба що як нетривале антропоморфне зухвальство.

Бо, як здавалося Уотові, Нот узагалі не відчував геть ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати й, по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби.

Коли він їв, то на всю губу, коли вже пив, то пив нахильці, коли спав, то, бувало, й гарматою його не розбудиш, якщо вже робив щось, то робив регулярно, і не тому, що мав потребу в їжі, чи питві, чи сні, чи інших речах, ні, а тому, що мав потребу ніколи нічого не потребувати, ніколи-ніколи не відчувати потреби ні в їжі, ні в питві, ні у сні, ні в чомусь іншому.

Це була перша Уотова досить цікава здогадка щодо вдачі містера Нота.

Але сам містер Нот, позаяк він ні в чому не відчував ніякої потреби, окрім, по-перше, потреби нічого не потребувати, а по-друге, завжди мати під боком когось, хто б засвідчив повну відсутність у нього будь-якої потреби, нічого про себе не знав. Через це йому конче потрібен був хтось, хто б відчував і засвідчував його буття. І річ не в тім, що він таким робом міг би щось про себе дізнатися, ні, але тільки в такий спосіб він міг продовжити своє існування.

Це була друга й кінцева Уотова здогадка стосовно містера Нота, і далася вона йому зовсім не задурно.

Уот тоді зупинився, виснажений цим припущенням, слабий, непевний, і в цю мить слова самі зірвалися з його губів.

А взагалі-то він розмовляв тоном, сповненим гідності й певності.

Але який свідок міг бути з Уота, якщо він то на око скаржився, то раптом недочував чогось, не кажучи вже про більш інтимні почуття, з ними взагалі у нього було сутужно. Не свідок, а бідолаха якийсь дефективний, їй-богу.

Найкращим свідком тут є саме найгірший свідок.

Такий нужденний, щоб уже сам по собі міг засвідчити повну відсутність усякої потреби.

Такий він був дефективний, що і цю відсутність засвідчити до пуття не зміг би.

Такий, щоби, дивлячись на нього, можна було зрозуміти, що містер Нот існуватиме завжди, але весь час існуватиме гостра загроза того, що він ось-ось припинить своє існування.