Сэмюэль Беккет - Уот

ТРАНСПОРТНІ ВИТРАТИ 1 15 0

ВЗУТТЯ 0 15 0

КОЛЬОРОВЕ НАМИСТО 5 0 0

ПРЕМІАЛЬНІ 0 10 0

ХАРЧУВАННЯ 42 0 0

----------------------------------------------

ЗАГАЛОМ 50 0 0

( Примітка: перша цифра — фунти, друга — шилінґи, третя — пенси )

Він також заявив, що годувати свого собаку, бультер’єра, який звик до жорстокої надмірності і повнокровного ґурманства, буде за власні кошти, і додав з приголомшливою відвертістю, на превелику радість вченої ради, що під час своїх мандрів у всьому покладатиметься на О’Коннора. Жоден із вищезазначених пунктів не викликав заперечень, але всіх здивувала відсутність інших, не менш важливих статей, що також вимагають певних витрат, скажімо, платня за ночівлю. Коли ж його попрохали через університетського скарбника пояснити, чому він не вніс цей пункт у свій кошторис, Луїт відповів, знов-таки через університетського скарбника, що він як людина витончена і перебірлива, мандруючи путівцями і сільськими стежками, воліє спати десь на духмяному сіні, на запашній соломі або, як не трапиться ні того, ні іншого, то десь у клуні. Таке пояснення знов неабияк розвеселило членів ради. І Луїтова щирість теж знайшла багатьох поцінувальників, особливо коли він вернувся і зізнався, що за всю експедицію йому трапилося всього лише три клуні, дві з яких ломилися від порожніх пляшок, а в третій зберігався кістяк цапа. Але в інших установах ця і схожі на неї заяви сприймалися не так приязно. Бо Ернест, блідий і на позір хворий, повернувся до гуртожитку на три тижні раніше зазначеного у відрядженні терміну. Коли його через університетського скарбника попрохали показати черевики, на які йому було виділено аж п’ятнадцять шилінгів зі злиденної університетської скарбниці, то Луїт, через того ж таки скарбника, переказав, що якось пополудні двадцять першого листопада неподалік від Гендкросса він ускочив у болото, яке через потьмарення всіх чуттів внаслідок довготривалого виснаження організму здалося йому цибулинним полем, і драговиння всмоктало й поглинуло його взуття. Коли члени ради висловили надію, що його вірному собаці О’Коннору, певно, припала до вподоби ця мандрівка, Луїт щиро зізнався, що змушений був під час згаданої пригоди на болоті занурити пса у трясовину і потримати його там деякий час головою вниз, доки вірне собаче серце припинило битися. А відтак він засмажив його із тельбухами та шкурою, бо примусити себе здерти її він так і не міг, на багатті, яке він розвів із сухих півників та інших, колись квітучих стебел. Моєї заслуги у цьому мало, сказав він, якби на моєму місці опинився О’Коннор, він вчинив би так само. Всі кістки свого вірного давнього чотирилапого друга, за винятком мозкових, правда, зберігалися в його кімнаті, в торбі, і наявність їх можна було перевірити будь-коли вдень, крім неділі, від другої сорок п’ять до третьої п’ятнадцять. Університетський скарбник від імені комітету поцікавився, чи не зволить містер Луїт дати звіт відносно творчих результатів цієї непередбачено короткої експедиції. Луїт відповів, що він залюбки зробив би це, якби, на превеликий жаль, того самого ранку, коли він вертався з відрядження по глухих сільських закутках західної частини острова, десь між одинадцятою і дванадцятою годинами, він не залишив теку зі звітом і всіма польовими записами та нотатками (сто п’ять окремих не зшитих, рясно вкритих з обох боків дрібним скорописом аркушів, які охоплюють всі етапи дослідницької мандрівки) у чоловічій убиральні залізничної станції Екніс. Тобто, додав він, на кожен день припадає не менше п’яти аркушів або десять сторінок. І ось тепер неймовірним зусиллям волі і розуму, на межі своїх сил і можливостей він прагнув знайти загублений матеріал майбутньої магістерської дисертації, що, як і всяка подібна наукова робота, не мала ніякого побутового вжитку й ніколи не приносила користі, крім хіба що її авторові і вдячному людству, але не тепер, а колись, у далекому прийдешньому. Але весь його багатий досвід знайомства із залізничними вбиральнями, особливо станцій західного напрямку, свідчив про те, що будь-які загублені там папірці, за винятком візитних карток, поштових марок, шматків квитанцій та картонних квитків, зникали, мов у прірву падали. Тому, перш ніж зібрати всі свої підупалі сили і жалюгідні фінанси та кинути їх на пошуки теки, він заздалегідь передчував не успіх, а навпаки, невдачу. Ця втрата була непоправною, бо з безлічі експедиційних спостережень і думок, які виникали тоді ж і рядками лягали на папір, попри всі несприятливі житлові і погодні умови, він, хоч як силкувався, не міг пригадати ні слова. На цьому він закінчив свою розповідь про болісні події, себто втрату черевиків, собачки, матеріалів польових досліджень, грошей, здоров’я і, очевидно, поваги наукового керівництва, і скромно додав, що з нетерпінням чекатиме на рішення ради, котре, як він сподівається, буде поблажливе і не вважатиме всю його клопітку наукову діяльність марною. І от у призначений день і годину всі побачили Луїта, який ішов на засідання ради і вів за собою старигана, вбраного в національний костюм: спідниця, накидка з пледа, грубі черевики і, попри холоднечу, шовкові шкарпетки, які не спадали з його посинілих литок, бо були перехоплені заяложеними рожево-бузковими підв’язками. Під пахвами він тримав великого крислатого повстяного капелюха. А це, сказав Луїт, містер Томас Накібал, уродженець Берена. Там він провів усе своє життя, звідтіль він, згнітивши серце, виїхав і туди лине душею і тілом, щоб забити свиню, єдину й незмінну супутницю його суворого життя. Зараз містерові Накібалу сімдесят шість років, і за весь цей час, пройшовши науку в життєвих університетах, він опанував лише ті предмети, які були йому конче потрібні у його повсякденному житті, а саме картоплезнавство, стріхологію, добривометрію, торфографію та свиноматику, і після цього курсу він не вмів, і тоді, і тепер, ні читати, ні писати і без допомоги пальців на руках і ногах не міг ні додавати, ні віднімати, ні множити, ні ділити між собою навіть найменші цілі числа. Це те, що стосується розумових здібностей Накібала. Що ж до його фізичних… Стривайте, містере Луїт, сказав президент і підняв руку. Один момент, містере Луїт, прошу вас. Хоч тисячу, сер, з задоволенням, сказав Луїт. Рада складалася із п’ятьох членів, містера О’Мельдона, містера Магершона, містера Фіцвайна, містера Дебейкера і містера Макстерна, якщо дивитися зліва направо. Вони порадилися. Містер Фіцвайн сказав, містере Луїт, ви ж, гадаю, не думаєте, що ми повірили, буцімто вся розумова діяльність цього чоловіка обмежується елементарно-рудиментарними знаннями, які забезпечують йому суто фізичне виживання. Саме таке сміливе й чесне припущення стосовно мого друга, відповів Луїт, я і збираюся висловити, друга, чий мозок, за винятком хіба що окремих ділянок, де ще ледь чутно лунає елементарно-рудиментарна мелодія, про яку ви тут згадуєте, і десь у якомусь глухому запічку мозочка, де скніють мізерні відомості про рільництво, ще ледь жевріють навички і знання того, як видобути максимум харчів для себе і своєї свині із півакра заваленої камінням, порослої бур’янами, успадкованої від діда-прадіда земельки, затративши при цьому мінімум зусиль, тобто, повторюю, крім цих ділянок, весь його мозок являє собою, на мою думку, темну і мовчазну порожнечу. Всі члени ради, які, поки Луїт висловлювався, не зводили з нього очей, тепер перевели погляд на містера Накібала, немов ішлося про колір його обличчя. Відтак вони почали дивитися один на одного, і спливло чимало часу, перш ніж вони завершили цей огляд. Справа не в тому, що вони надто пильно дивилися один на одного, ні, у них вистачило здорового глузду і розуму не робити цього. Просто коли п’ятеро чоловіків позирають один на одного, то хоча теоретично для цього вистачить двадцяти окремих поглядів, із розрахунку чотири погляди на кожного, але на практиці такої кількості завжди буває замало, бо безліч поглядів не досягає мети, збивається з пуття і блукає манівцями. Наприклад, містер Фіцвайн дивиться на містера Магершона, себто праворуч від себе. Але містер Магершон дивиться не на містера Фіцвайна, себто ліворуч, а на містера О’Мельдона, себто праворуч від себе. Але містер О’Мельдон не дивиться на містера Магершона, себто ліворуч від себе, ні, він тягне шию, перехняблюється у бік містера Макстерна, себто ліворуч, а тим часом позирає на трьох інших членів ради, які сидять по той бік столу. Але містер Макстерн не тягне шию, не перехняблюється, не зорить на містера О’Мельдона, себто праворуч, і не на трьох інших членів ради, що сидять навпроти, а сидить струнко, рівно і не зводить очей з містера Дебейкера, який сидить ліворуч. Але містер Дебейкер дивиться не на містера Макстерна, себто ліворуч, а на містера Фіцвайна, себто праворуч. Тоді містер Фіцвайн, стомившися вивчати потилицю містера Магершона, тягне шию, перехняблюється і дивиться на містера О’Мельдона, себто праворуч, який сидить кінець столу. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути шию і зорити на містера Макстерна, тягне шию і зорить на містера Дебейкера, який сидить ліворуч, третій від кінця. Але містер Дебейкер, стомившися вивчати потилицю містера Фіцвайна, тягне голову, перехняблюється і прикипає очима до містера Магершона, який сидить ліворуч, другим від кінця. Але містер Магершон, стомившися дивитися на ліве вухо містера О’Мельдона, тягне шию, перехняблюється і позирає на містера Макстерна, який сидить ліворуч, третім від кінця столу. Але містер Макстерн, стомившись вивчати потилицю містера Дебейкера, тягне шию і дивиться на містера Фіцвайна, який сидить праворуч, другий від кінця. Тоді містер Фіцвайн, стомившися тягнути шию і не зводити очей з містера О’Мельдона, тягне шию у протилежний бік і прикипає очима до містера Макстерна, який умостився ліворуч на краєчку стола. Але містер Макстерн, стомившися тягти шию і дивитися на містера Фіцвайна, тепер тягне шию і дивиться на містера Магершона, який сидить праворуч, третій від краю. Але містер Магершон, стомившися крутити шиєю, озираючись на містера Макстерна, вже не крутиться, але тягне шию у бік містера Дебейкера, що сидить по ліву руку, другим від краю. Але містер Дебейкер, стомившися тягти голову уперед у бік містера Магершона, тепер тягне її назад у бік містера О’Мельдона, який сидить з правого боку, третій від краю стола. Але містер О’Мельдон, стомившися тягнути голову назад у бік містера Дебейкера, тепер тягне її вперед у бік містера Фіцвайна, який сидить по ліву руку від нього другим від краю. Потім містер Фіцвайн, стомившися тягти голову вперед і свердлити очима ліве вухо містера Макстерна, відкидається на спинку крісла і обертається у бік єдиного члена ради, чий погляд він ще не намагався спіймати, тобто у бік містера Дебейкера, і тут йому щастить побачити лисе тім’я містера Дебейкера, бо той стомився тягти голову, перехилятися назад, дивитися на ліве вухо містера Магершона, і ось він, покрутившися туди-сюди і обвівши очима усіх членів ради, за винятком свого сусіда зліва, подався вперед, умостився і видивляється на мочку давно немитого правого вуха містера Макстерна. Бо містер Макстерн, якому набридло ліве вухо містера Магершона, а побачити праве він не має ніякої змоги, тягне тепер свою шию вперед і розглядає на диво огидний правий бік перекривленого обличчя містера О’Мельдона, який ніяк не може приховати своєї відрази, бо справа в тому, що містер О’Мельдон, оглянувши всіх своїх колег, за винятком свого безпосереднього сусіди, тепер відкинувся на спинку крісла і вивчає пухирі, чиряки і вугрі на потилиці містера Магершона. Бо містер Магершон, якого більше не цікавить праве вухо містера Дебейкера, відкинувся на спинку крісла і насолоджується, чесно кажучи — не вперше за це засідання, але як ніколи відчутно і гостро, вторинними пахощами нирок з квасолею, які спожив сьогодні на обід містер Фіцвайн. Тобто із двадцяти поглядів (по чотири на кожного із п’яти членів ради) жоден не зустрівся з іншим, і все це витягання ший, перехняблювання вперед і назад, обертання праворуч та ліворуч ні до чого не призвело, а вся діяльність ради, спрямована на те, щоб подивитися на себе, виявилася марною, її члени взагалі могли б сидіти з заплющеними очима або дивитися у бік вічності. І це ще не все. Бо зараз містер Фіцвайн, скоріше за все, скаже, щось давненько я не дивився на містера Магершона, зиркну-но я на нього ще раз, як знати, може, він саме зараз дивиться на мене. Але містер Магершон, котрий, як пам’ятаємо, щойно дивився на містера Фіцвайна, мабуть же, обернеться у протилежний бік і дивитиметься на містера О’Мельдона, сподіваючись, що і той зараз дивиться саме на нього, бо давно уже містер Магершон не позирав на містера О’Мельдона. Але якщо містер Магершон і справді давно не дивився на містера О’Мельдона, то містер О’Мельдон оце допіру тільки одвів погляд од містера Магершона, хіба ж ні? А може, якщо і відвів, то не до кінця, бо очі скарбника ніби заклякли і не поспішали рухатися, вражені незвичним, спершу не дуже приємним, а згодом щиро нестерпним бридким духом, який піднімався з-поміж бганок і потайних ходів білизни містера Магершона, валував звідти потужним струмом і виривався у великий світ, назовні, через отвір між комірцем і потилицею, що було сміливим і, треба визнати, успішним актом з боку дихально-шлункових органів цього вченого мужа, які прагнули компенсувати раптові огріхи у роботі верхніх ділянок його організму. Отже, містер Магершон обертається у бік містера О’Мельдона і бачить, що О’Мельдон дивиться не, як він сподівався, на нього (бо якби він не сподівався перехопити погляд містера О’Мельдона, тоді б він не обертався в його бік, а тягнув би шию вперед чи назад і позирав би на містера Макстерна чи хоч би на містера Дебейкера, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Макстерна, сподіваючись, що і містер Макстерн на нього дивиться. Та це й природно, бо відколи містер О’Мельдон дивився на містера Макстерна, минуло більше часу, ніж відколи містер О’Мельдон дивився на інших містерів, і навряд чи щоб містер О’Мельдон відав, що звідколи містер Макстерн дивився на нього, минуло менше часу, ніж звідколи містер Макстерн дивився на будь-кого з решти членів ради, бо містер Макстерн оце допіру лише відвів погляд од містера О’Мельдона, хіба ні? І от містер О’Мельдон пересвідчується, що містер Макстерн дивиться не на нього, як він сподівався, а на містера Дебейкера, чий погляд він сподівається перехопити. Але містер Дебейкер з тією самою метою, що й містер Магершон, дивиться не на містера Фіцвайна, а на містера О’Мельдона, і містер О’Мельдон дивиться не на містера Магершона, а на містера Макстерна, і містер Макстерн дивиться не на містера О’Мельдона, а на містера Дебейкера, дивиться не на містера Макстерна, як сподівався містер Макстерн (бо якби містер Макстерн не сподівався перехопити на собі погляд містера Дебейкера, коли він обертався з метою побачити містера Дебейкера, то він би не обертався і не дивився б на містера Дебейкера, ні, а витягнув би шию уперед чи назад і дивився б на містера Фіцвайна чи на містера Магершона, але скоріше за все на першого, бо на нього, на відміну від останнього, він давно уже не дивився), а на містера Фіцвайна, який насолоджується потилицею містера Магершона так само, як за мить до того містер Магершон насолоджувався його потилицею, а містер О’Мельдон — потилицею містера Магершона. І так далі. Доки із сорока поглядів (по вісім на кожного члена ради) жоден не зустрівся з іншим і рада, хоч як її члени витріщалися, хоч як оберталися, а у справі споглядання одне одного не просунулися ні на крок, рахуючи від моменту, коли взялися за цю справу. І це ще не все. Бо ще силу-силенну поглядів можна кинути, згаявши на це прірву часу, перш ніж око зустрінеться з оком, якого шукає, і кожен розум збагатиться енергією, спокоєм і довірою, вкрай потрібною для втілення їхнього задуму. А причиною того є відсутність якогось певного методу, а без такого методу може існувати будь-що, тільки не рада, оскільки рада, як мала, так і велика, змушена дивитися на себе частіше, ніж будь-яке інше людське скупчення, за винятком хіба що комісії. Так от, одним із найкращих, найдієвіших методів, за допомогою якого будь-яка рада може на себе подивитися, не відчуваючи при цьому ні втоми, ні роздратування, яких не вдається уникнути радам, що дивляться на себе без певного методу, є, либонь, такий. За цим методом усім членам ради роздають номери, один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім тощо, скільки членів — стільки й номерів, щоб кожен мав номер, щоб жоден без номера не сидів, а сидів з номером і повторював його подумки, доки не закарбує в пам’яті не лише свій номер, а й номери всіх інших членів, ті номери, які їм роздали під час формування ради і які залишаються незмінними аж до моменту її розформування, бо якби під час кожного чергового засідання нумерація докорінно мінялася, то важко собі уявити, який би тоді рейвах здійнявся (внаслідок переформування номерів), безлад і розгардіяш. А так кожен член ради не тільки має свій окремий номер, а й тішиться ним неабияк, плекаючи своє число, прагнучи вивчити його напам’ять, ба й не тільки його, але і всі інші числа, всі номери, доки кожен із них не викликатиме в його серці і пам’яті певне ім’я, обличчя, вдачу, певні обов’язки і певну цифру. І тоді, коли прийде час раді дивитися на себе, то хай усі члени, крім першого, гуртом подивляться на цього першого, і він у свою чергу подивиться на них, а тоді, якщо схоче, то може заплющити очі, бо свій обов’язок він уже виконав. Відтак хай усі члени, крім першого номера, на якого оце допіру гуртом дивилися і який дивився на них у відповідь, хай усі вони, опріч другого номера, подивляться на другий номер, і хай він у відповідь на них подивиться і зніме свої окуляри, якщо він слабує на очі і має звичку користуватися ними, і дасть очам перепочинок, бо вони йому більш не знадобляться. Потім нехай усі члени ради, крім другого і, ясна річ, першого, котрі своє вже оддивилися, нехай усі вони, за винятком третього номера, візьмуться і подивляться на третій номер, а він у свою чергу нехай подивиться на кожного з них, а тоді підведеться і йде до вікна і водить очима на всі боки, якщо йому так уже кортить зорового різноманіття, бо він своє відпрацював і нікому на деякий час він вже не потрібен. Тоді нехай усі члени ради, за винятком третього і, безумовно, другого й першого, які щойно гуртом дивилися на третій номер і по яких він теж пройшовся своїм поглядом, хай вони всі, за винятком четвертого номера, візьмуться і подивляться на четвертий номер, і він хай також на них усіх по черзі подивиться, а відтак м’якими рухами хай, якщо хоче або відчуває потребу, помасує свої очні яблука, бо його безпосередня роль на сьогодні скінчилася. І так далі, аж доки залишаться два останні члени ради, які, вирячившися один на одного, можуть промити очі, якщо вони мають при собі очні ванночки, лауданумом або слабким розчином борної кислоти, або чайком, бо вони чесно своє відпрацювали. І тоді ні в кого не лишиться сумніву, що рада подивилася на себе і що це зайняло максимально короткий час і мінімальну кількість поглядів. Тобто за х у квадраті мінус х поглядів, якщо приймати кількість членів комітету за х, або у квадраті мінус у, якщо приймати їх за у. Але поступово, пара за парою їхні очі знову почали випромінювати зацікавлені погляди, спершу в напрямку містера Накібала, а потім у бік Луїта, який, підбадьорений цим, провадив: екземпляр, який ви бачите перед собою, має великі ноги і пласкі ступні, і так далі, дуже докладно і повагом, аж поки дійшов до голови, про яку, як і про все інше, сказав багато гарного, справедливого, дуже гарного, дуже поганого і просто блискучого. Потім містер Фіцвайн спитав: але у якому стані його зд-зд-здоров’я? Чи здатен цей чоловік самотужки переставляти ноги? Чи може без сторонньої допомоги сідати, сидіти, підводитися, стояти, їсти, пити, лягати спати, спати, вставати й справляти природні потреби? О, безумовно, сказав Луїт, не тільки маленьку, а й велику потребу, виключно власними силами. Це вельми цікаво, сказав містер Фіцвайн. І додав, а як у нього зі статевим життям, якщо вже тут мова зайшла про відправлення організму? Тобто в такого бридкого і самотнього злидаря-старигана, сказав Луїт, ви ж на це натякаєте, без будь-якого, я певен, лихого заміру, так? Даруйте, якщо я когось несамохіть образив, сказав містер Макстерн. Та ще й косоокого, сказав Луїт. Нам, сказав містер Фіцвайн, завжди приємно, тобто мені, з мого боку, й моїм колегам, з інших боків, відповідно, приємно познайомитися з придурком, який належить до іншого, так би мовити, соціального прошарку, докорінно відмінного і від мого, і від їхнього прошарків. І з цього погляду ми, я гадаю, вам дуже вдячні, містере Луїт. Але ми якось не зовсім збагнули, тобто і я особисто, і мої, я певен, украй спантеличені колеги, яке відношення має цей джентльмен до теми вашого наукового відрядження, містере Луїт, дуже короткого і, вибачайте на слові, марнотратного відрядження до західних областей. У відповідь Луїт випростав праву руку і потягнувся назад, щоб узяти містера Накібала за ліву руку, бо коли він востаннє дивився на Накібала, той тихо й сумирно сидів по праву руку від нього і так трохи позад. Я так докладно розповідаю про все це, містере Ґрейвз, не тому, що, повірте мені, хочу або можу, а тому що, хочте вірте, хочте ні, але щиру правду кажу вам, просто не можу інакше. Деталі, містере Ґрейвз, я їх, деталі ці, зневажаю й ненавиджу не менше, ніж ви, садівники. Коли ви садите горох чи квасолю, чи картоплю, чи моркву, чи ту саму ріпу, чи які інші коренеплоди, то чи завжди ви дотримуєтесь усіх правил, зазначених у інструкції? Ні, ви похапцем риєте канавку, нашвидкуруч скопуєте рядок, не те щоб прямий, і не дуже кривенький, а не рядок, так, кільканадцять ямок, на такій відстані одна від одної, щоб вони не надто, а тільки на якусь мить стомлювали ваше й без того зморене старе око, доки ви, безтямно дивлячись просто себе, кинете в яму насінину (так священик сипле у розриту могилу пил чи попіл) і загорнете її землею, скоріше за все носаком свого черевика, бо наперед знаєте, що коли під сприятливу годину насінню цьому судилося прорости і збільшитися удесятеро, у п’ятнадцять разів, у двадцять, у двадцять п’ять, у тридцять, у тридцять п’ять, у сорок, у сорок п’ять, а то й у п’ятдесят разів, то воно це зробить і без вашої допомоги, а як не судилося, то туди йому і дорога. Замолоду, містере Ґрейвз, ви, безумовно, натягували мотузочку, виміряли все лінієчкою, анікроку від нівеліра та без тягарця, і в кожну лунку клали рівно по чотири, п’ять, шість або сім горошинок, квасолинок, зернинок чи сочевиць, а не те щоб сюди чотири, у другу лунку — п’ять, у третю — шість, а в четверту — сім, ні в якому разі, а саме щоб у кожну лунку по чотири, п’ять, шість або сім, припустімо, горошинок, і щоб кожна картоплина лежала догори росточком, і щоб довкола кожного насіння моркви, ріпи, редьки чи пастернака обов’язково було трохи піску чи попелу. А зараз! А цікаво, коли ви, містере Ґрейвз, покинули використовувати мотузку, лінійку, нівелір та тягарець? У якому віці, містере Ґрейвз, і за яких обставин? І чи одразу ви, містере Ґрейвз, зреклися лінійки, мотузки, нівеліра, тягарця та всього іншого механічного причандалля усіх інших агрономічних хитрощів, чи спочатку відпала потреба в мотузці, тоді трохи згодом у лінійці, тоді в нівелірі (хоча, клянуся, я й досі не розумію, яка користь від того нівеліра), а за нівеліром — і в тягарці, а потім ви взагалі покинули заміряти відстань між лунками, а відтак махнули рукою на добрива? Чи всі ці знаряддя відпали по два-по три, містере Ґрейвз, аж доки ви помалу досягли нинішнього стану повної незалежності від них, свободи, тобто того стану, коли вам потрібно лише насіння, земля, екскременти, вода і палиця? Але і ліва, і права рука містера Накібала були зайняті, бо першою він підтримував своє тіло, яке добре перехилилося і щомиті могло впасти, а другою, захованою під спідницею, він добре відпрацьованими, м’якими і разом з тим відчутними рухами чухав свої бувалі в бувальцях, але все ще теплі зимові кальсони — набуток давньої, мало не з пелюшок, болячки: анальногенітальної сверблячки, яку могли спричинити глисти, нерви, геморой і ще бозна-яка холера. Серед тиші було добре чути, як об щось терлася долоня старця, і видно було, як рівномірно совалася вона туди-сюди, потім знову сюди-туди, і як налилося бентегою й передчуттям блаженства його стражденне тіло, а зашкарубле обличчя чесно передавало всі його почуття — надлюдську зосередженість, потаємну радість, переляк і чекання.