Сэмюэль Беккет - Уот

У зв’язку з цими подіями називали й інші імена — Енниного дядька Джо, Білла, Джіма та її небожів, сліпанжу Білла та калічку Мета, Шона та Саймона.

Багато хто, зваживши все як слід, дійшов висновку, що ні знайомі, ні родичі тут ні до чого, і називав імена багатьох чужинців, які здатні були на таке.

І ще за чотири місяці, коли і тієї зими вже лишилося з комареву ногу і дехто вже нюхом чув весну, братів Джо, Білла та Джіма, які загалом давали вкупі більше, як сто дев’яносто чотири роки, за якийсь тиждень віднесли на цвинтар, старшого, Джо, в понеділок, Білла, молодшого від нього на рік, через день, у середу, і Джіма, молодшого за них, відповідно, на два роки й на рік, у п’ятницю, після чого старий Том позбувся синів, Мей і Кейт — чоловіків, Мей і Шарп — братів, Том, Джек, Ган, Дон і Сем — батьків, Мег і Ліл — свекрів, Енн — дядьків, Саймон, Енн, Бріді, Том, Шон, Кейт, Білл, Мет і Семові діти від небіжчиці Ліз — дідів, Роуз, Серіз, Пет і Леррі — прапрадідів.

Ці події відкинули жаданий день, з якого все ще не зводили своїх очей усі Лінчі, хоча вже не з тим завзяттям, як колись, десь аж на сімдесят років назад, тобто туди, де не лишалося місця ні для високої надії, ні для конкретних сподівань, бо старий Том, наприклад, що день Божий все плохішав і бубонів: чому він забрав моїх трьох хлопчиків, а мене з цими клятими кольками тут залишив? Заявляючи тим самим, що він волів би, аби його хлопців, які хоча й потерпали від власних болячок, але не відали невблаганних судом і спазмів у ділянці сліпої кишки, залишили тут, а його, з усіма його кольками, забрали звідси. Та й інші члени родини дедалі слабшали, кволішали і навряд щоб довго протрималися.

І усіх їх гризли докори сумління, тих, хто казав, ніби це дядько Джо, і тих, хто казав, що це дядько Білл, і тих, хто казав, що це дядько Джім устругнув таке з Енн, бо всі вони, перш ніж їх винесли на цвинтар, гарно висповідалися священикові, а священик той був давній і дуже близький друг усієї родини. І от над тілами братів здійнялася хмара голосів, повисіла трохи і розмаялася серед живих, той голос опустився сюди, цей — туди, ті — трохи далі, ці — трохи ближче, кожен на своє місце, до живих, і жоден з голосів не ширяв серед тиші. І от із тих, хто жив у добрій злагоді, багато хто зазнав неладу і звади, а з тих, між ким панувала незлагода, багато хто зажив лагідно, хоча дехто з тих, що колись був із кимось у згоді, так її і не позбувся, а з тих, у кого десь щось розладналося, так його до ладу й не довів. Так зав’язалися і забуяли нові дружні стосунки і нові ворожнечі, хоча і давні дружні стосунки і давні ворожнечі теж ніде не поділися. Одне слово, все було, як і завше, хіба що трохи місцями помінялися. І не знайшлося жодного голосу, який би не був або за або проти цього, жодного. Кожен щось або ганив, або захищав, або захищав, або ганив, але казав протилежне тому, що казав до того. Хоча знайшлися і такі, що казали те саме, що й раніше, чимало таких було. Але ще більше таких, які цього не казали. І причина скоріше полягала в тому, що не тільки ті, хто щось таке казав про Джіма, Білла та Джо, тепер по їхній смерті втратили всяку можливість пащекувати про них і змушені були пащекувати про когось іншого, через те що Білл, Джо і Джім, попри всю свою тупість, були не настільки тупими, щоб не скористатися з нагоди і не зізнатися у всьому, що вони зробили чи не зробили з Енн, священикові, перш ніж їх віднесуть на цвинтар, так от, не тільки ці пащекуни, а й багацько з тих, хто взагалі нічого про Джіма, Джо та Білла не казали, опріч хіба що того, що це не вони вчинили таке з Енн, тобто смерть Джо, Джіма та Білла аж ніяк не завадила казати їм того, що вони завше про це казали, так от, вони теж, зачувши тих, що звикли їх ганити і кого вони завше ганили, а тепер, значить, ні, то вони воліли більше нічого подібного не казати про це, а казали щось зовсім нове для того, щоб краще чути тих, хто їх ганив, та й щоб самим ганити якомога більше тих, хто ще перед смертю Білла, Джо та Джіма завжди їх ганив і кого вони ганили. Бо, хоч як це дивно, але ніде правди діти — ті, хто взагалі щось говорять, роблять це скоріше задля того, щоб когось ганити, аніж хвалити, а причина цього, очевидно, така, що коли суперечиш комусь, то голос здіймається куди вище, ніж коли з кимось погоджуєшся.

Всі ці відомості про їжу й собаку Уот зібрав з уривків розмов, які точилися вечорами між карликами-близнюками Ганом і Доном. Бо саме вони щовечора підводили зголоднілого собаку до дверей. Вони це робили з дванадцяти років, тобто уже чверть століття, і не припиняли цього діла весь час, поки Уот служив у містера Нота, точніше, поки він з першого поверху перебрався на другий, бо після того він утратив усякий зв’язок з нижнім поверхом і не бачив ні собаки, ні тих, хто його приводив. Але то були, безумовно, Ган і Дон, бо хто ж, як не вони, щовечора, о дев’ятій годині, приводили собаку на подвір’я містера Нота під самі задні двері, бо то були хлопці міцні, завзяті і до своєї роботи хапкі.