Джозеф Киплинг - Кім

— Я трохи вивчився малювати, — сказав Кім, — але це — чудо з чудес!

— Я писав її багато років, — мовив Лама, — був час, коли я міг написати її повністю за період від одного запалювання лампи до іншого. Я тебе навчу цього мистецтва… після належних приготувань. І я поясню тобі значення Колеса.

— То ми підемо в Дорогу?

— У Дорогу і в наш Пошук. Я чекав тільки на тебе. Мені було явлено у сотнях снів, а особливо в тому, котрий наснився в ніч після того, як за тобою вперше зачинилися Ворота Знань, що без тебе я ніколи не знайду свою Річку. Як ти знаєш, я знову і знов відгонив від себе такі думки, боячися, що то ілюзії. Тому я не схотів узяти тебе з собою тоді, коли ми їли перепічки в Лакнау. Тому я не взяв тебе з собою, аж доки не приспів благодатний час. Від Гір і до Моря, від Моря і до Гір я ходив, але марно. Тоді я згадав джатаку.

Він розповів Кімові історію про слона з кайданом на нозі, яку часто розповідав жерцям-джайнам.

— Більше свідчень і не треба, — лагідно завершив Лама. — Тебе мені в поміч послано. Як поміч зникла, мій Пошук зійшов нанівець. Тому тепер ми знову підемо разом і наш Пошук справдиться.

— Куди підемо?

— А яка різниця, Друже Усього Світу? Кажу тобі, Пошук наш певний. Якщо буде треба, Річка проб’ється перед нами просто з-під землі. Я набув заслугу, коли послав тебе у Ворота Знань і дав тобі коштовність мудрості. Ти вернувся, як я тепер бачу, послідовником Шак’ямуні, цілителя, якому стільки багато жертовників стоїть у Бготійялі. Цього доста. Ми разом, і все, як було: Друг Усього Світу, Друг Зірок — мій чела!

Потім вони погомоніли про світські справи, але слід зауважити, що Лама геть не цікавився подробицями життя у школі святого Ксав’є і не виявляв щонайменшого інтересу до звичаїв і традицій сагибів. Його думки линули назад у минуле, воскрешаючи в пам’яті кожен крок їхньої першої спільної подорожі, Лама потирав руки і хихотів доти, поки йому не закортіло зненацька згорнутися калачиком і заснути раптовим старечим сном.

Кім дивився, як тануть у дворі останні запилюжені промені сонця, і грався своїм ритуальним кинджалом і вервицею. Гомін Бенареса, найстарішого з міст на землі, не вщухав перед лицем богів ні вдень, ні вночі, б’ючись об довколишні стіни, як морські хвилі об хвилеріз. Час від часу джайністський жрець перетинав двір із маленькою пожертвою — священним зображенням, підмітаючи перед собою шлях, аби ненароком не позбавити життя жодну живу істоту. Зблиснув вогник лампи, а вслід за ним пролунав звук молитви. Кім дивився, як зірки спалахують одна за одною у густій, безгучній пітьмі, аж доки й сам заснув біля підніжжя вівтаря. Тієї ночі йому снилися сни мовою гінді, без жодного англійського слова…

— Святий чоловіче, згадай про ту дитину, якій ми дали ліки, — сказав він годині о третій ранку, коли Лама, також прокинувшись, налаштувався було вирушати в паломництво, — джат на світанку буде тут.

— Я отримав добру пораду. У поквапі я замалим не скоїв лиха, — Лама сів долі на подушки і повернувся до своєї вервиці. — Воістину старий — як малий, — патетично промовив він. — Як що надума — то зараз же воно має статися, інакше він почне дратуватися і плакати! Безліч разів на Дорозі я був готовий тупати ногами від того, що гарба з волами, або просто хмара пилу заважає мені. Такого не було, як я був чоловіком — давно колись. І поза тим, це погано…

— Але ж ти тепер також старий, Святий.

— Справу зроблено. Причина усього була пущена у цей світ, і старий чи молодий, хворий чи здоровий, свідомий чи несвідомий — хто може керувати наслідком тієї Причини? Чи може Колесо висіти спокійно, коли його крутить дитина… чи п’яниця? Чело, світ — великий і жахливий.

— Я думаю, що він хороший, — позіхнув Кім. — А є що поїсти? Я не їв нічого від учорашнього вечора.

— Я забув про твою потребу. Отам-го є добрий бготійяльський чай і холодний рис.

— На такому ми далеко не зайдемо, — Кім відчував усю європейську жадобу доброго шматка м’яса, недосяжного у джайністському монастирі. Попри все, замість того, щоб негайно вирушити назовні з чашею для пожертв, він напихав собі шлунок грудками холодного рису, аж поки не прийшов світанок. А з ним прийшов і селянин, велемовний, аж трохи затинався від вдячності.

— Уночі лихоманка минула, і виступив піт, — закричав він, — ось помацай — його шкіра свіжа, як нова! Йому сподобалися солоні смоктульки, і він жадібно випив молоко, — чоловік відкинув тканину з обличчя малого, і той сонно посміхнувся Кімові. Невеликий гурток жерців-джайнів мовчки спостерігав усе, скупчившись поблизу воріт храму. Вони знали, і Кім знав, що вони це знають, що старий Лама зустрів свого учня. Але бувши ґречними, вони досі не виказували себе учора ввечері ні присутністю, ні словом чи жестом. Тож Кім їх винагородив після сходу сонця.