Джозеф Конрад - Серце пітьми

— Так я і мандрував, — сказав він. — Далі, потім ще трохи далі. І зайшов так далеко, що вже не знаю, чи зможу коли-небудь повернутися… Пусте. Часу у мене багато. Виживу. Але забирайте Курца — і якнайшвидше, кажу я вам.

Ось вам чарівна сила юності, убраної в строкаті ганчірки, злидні, самотність, глибинну безрадісність і марноту його безцільних мандрів. Місяцями, роками його життя висіло на волосині, проте він жив — галантний та шалений і, очевидно, безсмертний: завдяки своїй молодості і бездумній сміливості. Я відчув навіть щось схоже на захоплення… і на заздрість. Юнацька сила гнала хлопця вперед, берегла його від жахіть. Од цих нетрів йому не потрібно було нічого, крім можливості дихати і рухатися далі. Йому необхідно було жити на грані якнайбільшого ризику і з максимальними поневіряннями. Якщо чистий, безкорисливий, непрактичний дух авантюризму коли-небудь і керував людиною, то, безсумнівно, цією людиною був мій безталанний молодик. Я готовий був позаздрити йому за те, що у ньому горіло це скромне і ясне полум’я. Здавалося, що воно поглинуло будь-які себелюбні думки, тож, коли він говорив, ви забували, що то саме він, той, хто стоїть оце перед вами, пройшов через усі ці випробування. Проте я не заздрив його відданості Курцові. Хлопець не замислювався про неї. Вона виникла у ньому, і він прийняв її з якимось пристрасним фаталізмом. Слід сказати, що для мене саме це обожнення видалося найнебезпечнішим з усього, що йому доти довелося пережити.

Їм судилося зустрітися, як двом кораблям, що в штиль опинилися поруч один із одним і зіштовхнулися бортами. Гадаю, Курцові потрібен був слухач, адже, ставши на нічліг табором у лісі, вони цілу ніч пробалакали, або, що ймовірніше, пробалакав лише Курц.

— Ми розмовляли про все, — хлопець був просто у захваті від тієї згадки. — Я забув про те, що сон існує. Ніч, здалося, не протривала й години. Про все! Все!.. І про кохання також.

— А, то він розмовляв із вами про кохання! — відказав я, сміючись у душі.

— Це не те, що ви думаєте! — вигукнув він майже пристрасно. — Ми говорили загалом. Він змусив мене багато що зрозуміти… багато що…

Хлопець здійняв руки догори. Ми стояли на палубі, і старший із моїх дроворубів, який проходив повз, кинув на нього важкий погляд блискучих очей. Я озирнувся, і — запевняю вас — ніколи ще не здавалися мені ця країна, ця річка, зарості, сліпучий купол неба такими безнадійними та похмурими, непроникними для людської думки і безжалісними до людських слабкостей.

— Відтоді, ви, звичайно ж, завжди були з ним? — спитав я. Навпаки. Схоже, що їхнє спілкування переривалося дуже часто і з різних причин. І молодик гордо повідомив мені, що двічі доглядав Курца під час хвороби (свій вчинок хлопець, здається, вважав таким собі ризикованим подвигом), але, як правило, Курц волочився самотою, далеко в глибині лісу.

— Часто-густо, прийшовши на цю станцію, я змушений був чекати по кілька днів, перш ніж він з’являвся, — сказав мій співрозмовник. — Ах, він був вартий того, щоби на нього чекали… іноді.

— І щó він робив? Досліджував щось, чи що? — запитав я.

— О, так, звісно ж!

Хлопчина твердив, що Курц виявив чимало сіл і озеро, але не знав точно, де саме (а ставити йому багато запитань було небезпечно), проте, здебільшого, метою експедицій Курца була таки слонова кістка.

— Та ж йому на той час вже було нíчим торгувати, — заперечив я.

— Тоді він мав іще повно всякого добра, приміром, набої, — відповів арлекін, дивлячись убік.

— Тож, якщо говорити прямо, Курц робив наскоки, — мовив я.

— Не сам, звичайно! — кинув хлопець, пробурмотівши щось про поселення навколо озера.

— Курц змусив те плем’я помандрувати за ним, еге ж? — підказав я.

Мій співрозмовник трохи розхвилювався.

— Вони обожнювали його, — промовив.

Ці слова були сказані настільки незвичним тоном, що я допитливо глянув на нього. Дивно було бачити, як в арлекінові змішалися водночас прагнення і небажання говорити про Курца. Той чоловік мав великий вплив на його життя, цілком захопив його думки, підкорив усі його емоції.

— А чого ви очікували? — вибухнув хлопець. — Він прийшов до них із громом і блискавкою, знаєте… а вони ніколи доти не бачили нічого подібного. Він був страшний… Він умів бути дуже страшним… Не можна ставитися до пана Курца, як до звичайної людини. Ні, ні, ні! Тепер — просто щоби ви краще зрозуміли його — я скажу, що одного дня він хотів навіть і мене пристрелити… Але я його не засуджую…