Джозеф Конрад - Серце пітьми

Зрозумійте, я не намагаюся виправдати когось чи щось пояснити — я прагну сам збагнути пана Курца (чи то пак, тінь пана Курца). Цей неупокоєний дух, прилинувши з Нізвідки, удостоїв мене честю почути дивовижні зізнання, перш ніж зникнути навіки. Саме тому він розмовляв зі мною англійською. Справжній Курц почасти здобував освіту в Англії, і — як він часто сам любив повторювати — його коріння було в правильних місцях. Курцова мати була наполовину англійкою, а батько — наполовину французом. Його творила уся Європа; слово за словом я дізнався, і саме вчасно, що «Міжнародне товариство з викорінення дикунських звичаїв» доручило йому написати звіт, який можна було б використовувати у подальшій роботі. І він написав. Я його бачив. Читав. Він дуже красномовний, неймовірно красномовний, але, на мою думку, надто пишний. Він знайшов час написати звіт дрібним почерком на сімнадцяти сторінках! Але, мабуть, написав Курц його до того, як… ну, скажімо, його нерви розходилися й спонукали бути головним під час опівнічного танцю, який закінчився неймовірними церемоніальними обрядами. Згодом я, на свою прикрість, довідався, що обряди ці відбувалися на його честь… ви розумієте? На честь самого пана Курца. Але звіт був прекрасний. Утім, тепер, коли знання мої поповнилися, вступний абзац видається мені зловісним. Курц розвивав думку, що ми, білі, вже досягли певної стадії розвитку, а відтак «повинні здаватися їм (дикунам) істотами надприродними за своєю природою. Ми до них приходимо могутніми, немов боги», — і так далі й тому подібне. «Просто скориставшись нашою волею, ми можемо домогтися влади необмеженої у часі й просторі» і т. д., і т. д. Починаючи з цього місця, він злетів у небеса і прихопив мене зі собою. Заключні фрази були чудові, але їх важко було запам’ятати, ви ж розумієте. У мене склався образ екзотичної Неосяжності під керівництвом преславної Доброчинності. Я сповнився ентузіазму. Ось вона необмежена влада красномовства — полум’яних, шляхетних слів. Жодна практична вказівка не вривалася в магічний потік фраз, і тільки наприкінці останньої сторінки (напевно, вже згодом) була нашкрябана нетвердою рукою заувага, яку можна розглядати як виклад методу. Вона була дуже проста і, після зворушливого заклику до всіх альтруїстичних почуттів, засліплювала й лякала, як спалах блискавки в ясному небі: «Винищуйте всіх дикунів!» Цікаво, що Курц, очевидно, забув про цей багатозначний постскриптум, оскільки пізніше, прийшовши, так би мовити, до тями, наполегливо благав мене зберегти «той памфлет» (так він називав свій звіт), який повинен був сприятливо відбитися на його кар’єрі. Про все це у мене були точні відомості, а в майбутньому мені довелося подбати й про його добре ім’я. Я достатньо про це подбав, і тому, якби захотів, мав повне право кинути «той памфлет» на вічний спочинок у смітник прогресу — туди, де серед різних відходів, образно кажучи, поховані всі здохлі коти цивілізації. Але, бачите, у мене не було вибору. Його не забудуть. Хай там як, але Курц був незвичайним. Він мав здатність чарами чи страхом змусити примітивні душі влаштувати відьомський танок на його честь, міг також вселити гіркі побоювання у ниці душі подорожніх; він набув принаймні одного відданого друга, завоював бодай одну душу в світі, яка не була ні примітивною, ні розбещеною прагненням до самоствердження. Ні, я не забуду його, хоч і не готовий стверджувати, що Курц вартий життя того хлопця, якого ми втратили, допоки добралися до нього. Мені вкрай не вистачало покійного стернового — я відчув це вже тоді, коли його тіло лежало в рубці. Може, вам здається, що це дивно — жаліти за дикуном, який значив не більше, аніж піщинка у темній Сахарі. Але хіба ви не розумієте: він робив щось, кермував, протягом кількох місяців був за моєю спиною — як мій помічник, як мій інструмент. Це було свого роду партнерство. Він направляв стерно для мене, а я наглядав за ним, уболівав за його вади, і так між нами утворився тонкий зв’язок, але я зрозумів це лише тоді, коли він зненацька обірвався. А та спрямованість бездонного погляду, яким він обдарував мене, отримавши смертельний удар! Я й досі не можу цього забути — як підтвердження віддаленої спорідненості, зроблене у найважливіший момент.

Бідолашний дурень! Навіщо він чіпав те вікно?.. Йому бракувало стриманості, стриманості — так само, як і Курцові, — він був ніби те дерево, що його хитає вітер… Я взув сухі черевики і витягнув його з рубки, та спершу, смикнувши, вирвав списа з його боку — признаюся, робив я це з міцно заплющеними очима. Обидві його ступні вивалилися за невисокий поріг, я притис його плечі до своїх грудей, цупко обхопив ззаду руками. Ох! Він був важкий, дуже важкий, либонь, важчий за будь-яку іншу людину на землі. Потім без подальших церемоній я скинув його за борт. Течія підхопила труп, наче жмуток трави, і я побачив, як тіло двічі перекрутилося, перш ніж навіки зникнути з моїх очей. Усі подорожні та начальник зібралися на палубі біля рубки й торохкотіли, як зграя схвильованих сорок: вони пошепки пліткували про мій безсердечний учинок. Та навіщо вони хотіли зберегти тіло горопахи — цього я не годен був зрозуміти. Може, збиралися його забальзамувати… Але я також почув інший, і то дуже зловісний шепіт з нижньої палуби. Мої друзі-дроворуби також були шоковані, бо мали для того значно більше причин, але я визнаю, що мені їхні наміри здавались абсолютно неприпустимими. Абсолютно! Я вирішив, якщо моєму покійному стерновому судилося бути з’їденим, то хай його ліпше з’їдять риби. Він був дуже посереднім рульовим за життя, але тепер він був мертвий і міг би стати першокласною спокусою і, можливо, завдав би чималого клопоту. Окрім того, мені слід було негайно братися за стерно, бо, як з’ясувалося, чоловік у рожевій піжамі був до цього безнадійно непридатний.