Эмиль Золя - Черево Парижа

— Все-таки це страх як гарно! — бурмотів у захваті Клод.

Флоран змучився. Він думав про надлюдські спокуси. Він не хотів більше нічого бачити на ринку і дивився на церкву Сен-Есташ, що стояла збоку, наче написана сепією на синьому небі, з її розетками, широкими склепистими вікнами, з дзвіничками та шиферними покрівлями. Він зупинявся коло темного заглиблення вулиці Монторгейль, де впадали в очі краї яскравих вивісок на розі вулиці Монмартр, де сяяли прикрашені золотими літерами балкони. А коли повертався до перехрестя, його цікавили інші вивіски: «Москательний і аптекарський магазин», «Продаж борошна й сушеної городини». Ці слова було написано великими червоними і чорними буквами на злинялому кольоровому фоні. Наріжні будинки, з вузькими вікнами прокидались, доповнюючи широку перспективу нової вулиці Пон-Неф добротними жовтими старовинними фасадами старого Парижа. На розі вулиці Рамбюто, залізши на порожні вітрини великого магазина новинок, гарно вбрані продавці в жилетках, вузьких штанях і широких сліпучобілих нарукавниках, влаштовували виставку. Далі торговельний дім Гілу, суворий, мов казарма, спокусливо виставляв за своїми дзеркальними вітринами золотисті пачки бісквітів і глибокі блюда з печивом. Усі крамниці тепер були вже відчинені. Вулицю поспішно переходили робітники в білих блузах, з інструментами під пахвою.

Клод не злазив зі своєї лави. Він ставав навшпиньки, щоб зазирнути далі, вглиб вулиць. Раптом художник помітив у юрбі, над якою він підносився, русяву кудлату голову й біля неї чорну голівку, кучеряву й розпатлану.

— Гей, Маржолен! Гей, Кадіно!— гукнув він.

Проте його голос загубився в галасі вулиці. Клод cкочив на землю й побіг. Потім, згадавши про Флорана, повернувся до нього одним стрибком і кинув скоромовкою:

— Запам’ятайте: в кінці тупика Бурдоне... Моє ім’я написане крейдою на дверях: Клод Лантьє... Приходьте подивитись на офорт вулиці Пірует.

Клод зник. Він не знав імені Флорана. Розповівши йому про свої художні смаки, покинув його, як і познайомився з ним,— на тротуарі.

Флоран залишився сам. Спочатку він зрадів цьому. Відтоді, як мадам Франсуа підняла його на вулиці Нейльї, він перебував у стані сонливості і терпів муки, що не давали йому ясно усвідомлювати все навколишнє. Нарешті він був вільний, і йому захотілося розворушитися, скинути з себе нестерпний кошмар велетенських запасів харчів, який переслідував його. Але голова його залишалась порожньою, і в глибині свідомості він знаходив лише невиразний страх. Ранок світлішав. Тепер кожен міг побачити Флорана, тому він почав оглядати свої жалюгідні штани й сюртук. Він застебнув свій редінгот, почистив штани від пилюки і постарався надати собі пристойного вигляду, йому здавалося, що його чорне лахміття голосно промовляє, звідки він прийшов.

Флоран сів на лаву поруч з нещасними голодранцями, нічними волоцюгами, які прийшли сюди, чекаючи ранку. Ночувати на ринку — це велике щастя для таких безпритульних. Двоє поліцаїв, ще в нічній формі, в плащах та кепі, ходили поруч туди й сюди по тротуару. Щоразу, проходячи повз лаву, вони, заклавши руки за спину, поглядали на здобич, яку відчували в цих голодранцях. Флоранові здалося, що вони впізнали його і змовляються про те, щоб його арештувати, йому зробилося страшно. Він відчув божевільне бажання встати і втекти. Але не смів поворухнутись і не знав, як йому піти. А погляди, які раз у раз кидали на нього поліцаї, їх повільне й спокійне спостерігання були для Флорана справжніми тортурами. Нарешті він встав з лави, насилу втримуючись, щоб не кинутися щосили бігти, і почав повагом відходити, зіщулившись від страху, що ось-ось грубі руки поліцаїв ухоплять його ззаду за комір.

У Флорана була тепер одна тільки думка, одна потреба— віддалитись од ринку. Він зажде й пошукає потім, коли тут буде вільніше. Три вулиці, що виходили на перехрестя,— Монмартр, Монторгейль і Тюрбіго,— були захаращені різними повозками, а тротуари завалені овочами. Тоді Флоран пішов навмання до вулиці П’єр-Леско, але та частина ринку, де продавали крес-салат і картоплю, здалася йому непрохідною, і він вирішив піти вулицею Рамбюто. Проте на Севастопольському бульварі він натрапив на таку масу хур, візків і шарабанів, що йому довелося повернути назад, щоб пройти вулицею Сен-Дені. Тут він знову застряг у городині. По обидва боки панелі торговці ринку розкладали свої товари на дошках, покладених на високі кошики; знову ринув потік капусти, моркви та ріпи. Ринок був переповнений до краю. Флоран спробував вийти з цього потоку, що, здавалось, переслідував його. Він хотів пройти вулицею Косонрі, вулицею Берже, сквером Дезінносан, вулицями Феронрі і Ринковою і, нарешті, зупинився у відчаї, ошалілий, нездатний вирватися з цього зачарованого кола зелені, що почало, кінець кінцем, крутитись круг нього, обплутуючи йому ноги тонкою травою. Вдалині, аж до вулиці Ріволі і майдану Ратуші, безконечні ряди коліс і запряжених коней губились у купах навантажуваного товару; великі хури везли товар для городників цілого кварталу; шарабани, боки яких тріщали від вантажу, від’їздили до передмість. На вулиці Пон-Неф Флоран остаточно заблудився, наткнувшись на стоянку ручних візочків; там рознощики прикрашали свої пересувні виставки. Між ними Флоран упізнав Лакайля, що йшов вулицею Сент-Оноре, штовхаючи поперед себе тачку з морквою та цвітною капустою. Флоран пішов за ним, сподіваючись, що той допоможе йому вибратися з метушні. Брук зробився слизький, дарма що стояла суха погода. Купи артишокових стеблин, листя та гички валялись під ногами, і ходити було небезпечно. Флоран спотикався на кожному кроці; Лакайля він загубив на вулиці Вовільє. З боку Хлібного ринку вулиці теж були заставлені возами та візками. Флоран вже не намагався пробиратися вперед; ринок знову захопив його, і потік поніс його назад. Він поволі вернувся і знову опинився на площі Сен-Есташ.