Эмиль Золя - Черево Парижа

Флоран востаннє підвів очі й почав дивитись на Центральний ринок. Будівлі палали на сонці; широкий промінь проникав у глиб критого проходу, пронизуючи павільйони і утворюючи в них немов світлий портик, а на широкі пласкі дахи сипався цілий вогняний дощ. Великий чавунний кістяк розпливався, синів, вирисовуючись темним силуетом на полум’яному від вранішнього сонця тлі.. Вгорі засвітилася скляна рама; крапля світла докотилася до ринви по схилу широких цинкових листів. Ринок перетворився на галасливе місто, оповите золотим летючим пилом. Звуки пробудження все наростали — від хропіння городників, що спали на возах під своїми плащами, до пожвавленого гуркоту обозів з провізією. Тепер усе містечко повідкривало свої грати; бруківки гули, павільйони гуркотіли; все подавало свій голос, і сукупність цих звуків являла собою наче могутній розвиток тієї музичної фрази, зародження якої Флоран чув від четвертої години ранку і яка поволі розросталась у темряві. Справа і зліва, з усіх боків, верескливі голоси оцінювачів на торгах приєднувалися пронизливими звуками маленької флейти до глухих басів ревучої юрби. Це заявляли про себе морський улов, сири і масло, живність і м’ясо. Звуки дзвона давали поштовх рокоту все нових і нових відділів ринку. Сонце запалювало навколо Флорана городину. Він не впізнавав більше ніжної акварелі, блідих барв світанку. Розквітлі серцевини салату палали, гама зеленого кольору вражала силою розкішних відтінків, морква густо червоніла, ріпа здавалась розпеченою до білого жару в цій тріумфальній пожежі. Ліворуч від Флорана усе розвантажували вози з капустою. Він відвів очі й побачив удалині вози з провізією, що безупинно тяглися з вулиці Тюрбіго. Морський приплив наростав. Спочатку Флоран почував, що цей приплив доходить йому до колін, потім до живота; тепер він загрожував потопити його з головою. Осліплений, занурений у нього, відчуваючи дзвін у вухах і тягар у шлунку від усього, що він бачив, угадуючи нові безперервні хвилі їжі, Флоран почав благати милосердя, йому стало до болю прикро від думки, що він має вмерти з голоду у ситому Парижі, серед сліпучого пробудження Центрального ринку. Великі гарячі сльози покотилися в нього з очей.

Флоран дійшов до широкого проходу. Дві жінки, одна — маленька бабуся, а друга — висока й сухорлява, пройшли перед ним, розмовляючи й простуючи до павільйонів.

— Що, за покупками йдете, мадмуазель Саже? — запитала висока й сухорлява.

— О мадам Лекер, які вже там мої покупки... Самі ж знаєте; я людина самотня, так перебиваюся... Хотілося б трошки цвітної капусти , купити, та таке все дороге!.. А почому сьогодні масло?

— По тридцять чотири су... В мене є дуже добре. Може, заглянете до мене?..

— Так-так. Далебі, не знаю, в мене лишилося ще трохи сала...

Флоран, зробивши над собою неймовірне зусилля, пішов за обома жінками. Він згадав, що чув прізвище бабусі від Клода на вулиці Пірует, і хотів звернутися до неї, коли вона попрощається з високою сухорлявою жінкою.

— А як там ваша небога? — поцікавилась мадмуазель Саже.

— Сар’єтта робить все, що схоче,— ущипливо відповіла мадам Лекер.— Вирішила жити самостійно, і тепер це мене більше не обходить. Як чоловіки обдеруть її, то я й шматка хліба їй не дам.

— Ви були до неї такі добрі!.. А вона, мабуть, має чималі гроші: фрукти цього року дорогі... А ваш зять?

— Е, що там мій зять!..

Мадам Лекер стиснула уста і, здавалось, не хотіла більше говорити про це.

— Все те саме? — допитувалася мадмуазель Саже.— Хороша він людина... Тільки мені казали, що в нього гроші так і пливуть.

— Хто зна, де він діває свої гроші,— брутально перервала її мадам Лекер.— Я вам скажу,— така скритна людина, такий скнара. Мій зять скоріше дасть мені з голоду здохнути, аніж позичить сто су... Він дуже добре знає, що на масло, сир та яйця в цю пору року попиту немає, а в нього чудово йде всяка живність... І ото ані разу, ані жодного разу він мені не запропонував своїх послуг. Звичайно, я надто горда, щоб позичати у нього, але це мені було б приємно.

— А ось і ваш зять. Про вовка промовка, а він і тут,— підхопила мадмуазель Саже, притишивши голос.

Вони обидві повернулись і почали дивитись, на якогось чоловіка, що переходив брук, прямуючи у великий критий прохід.

— Я поспішаю,— пробурмотіла мадам Лекер,— бо залишила свою крамницю без догляду. До того ж, я не хочу з ним розмовляти.

Флоран також мимохіть повернувся і побачив невисокого, майже квадратного чоловіка з сяючим обличчям; сиве волосся його було низько підстрижене. Під обома пахвами він тримав по жирному гусаку, голови яких теліпались і били його по стегнах. Флоран, забувши про втому, радісно кинувся за цим чоловіком.