Стефан Цвейг: Марія Антуанетта

Майже дослівно те саме через десять і через двадцять років казали всі державні діячі, нарікаючи на знехіть Марії Антуанетти до міркувань при її великому розумі; на те, що, знудившись, вона втікає від будь-якої поважної бесіди; вже в тринадцятирічній цілком проступила вся згубність її вдачі — вона все може і нічого насправді не хоче. Та відколи на французькому дворі королюють коханки, там більше цінують, як жінка поводиться, а не те, чого вона справді варта. Марія Антуанетта гарненька, показна й доброзвичайна — цього досить, і зрештою 1769 року Людовік XV пише листа, якого з таким нетерпінням чекала Марія Терезія; в тому листі король урочисто просить руки юної принцеси для свого онука, майбутнього Людовіка XVI, і пропонує справити весілля на Великдень наступного року. Зраділа Марія Терезія погоджується: після багаторічного клопоту засмученій жінці, що вже й не сподівалася на успіх, ще раз усміхнулося щастя. Мир для імперії, а з тим і в Європі видається їй забезпеченим; вісники й посланці вмить урочисто оповістили всі європейські двори, що Габсбурґи і Бурбони вже не вороги, а навіки зробилися кревними. «Bella gеrant alii, tu, felix Austria, nube» [2] Хай інші воюють, ти, щаслива Австріє, справляй весілля ( лат. ). — знову справдився давній габсбурзький девіз.

Робота дипломатів щасливо завершилась. Та аж тепер стало ясно: це було найлегшим. Бо то іграшка — намовити Габсбурґів і Бурбонів до порозуміння, замирити Людовіка XV і Марію Терезію, — порівнюючи з несподіваними труднощами в погодженні французьких і австрійських двірських та палацових церемоній для такої показної врочистості. Щоправда, обидва головні гофмейстери та решта фанатиків порядку мали цілісінький рік на розробку кожного параграфа страшенно важливого протоколу весільного свята, але що важить рік, у якому лише двана­дцять місяців, для такого складного китайського етикету! Наступник французького трону одружується з австрій­ською ерцгерцогинею — це ж скільки делікатних питань, що мають вагу для всього світу, зачіпається при цьому, як глибоко треба обмислити кожну дрібницю, яких непоправних хиб можна уникнути, вивчаючи сторічні документи! День і ніч гріють собі чуба священні охоронці звичаїв і порядків у Версалі й Шенбрунні; день і ніч обговорюють посли кожне окреме запрошення, сновигають гінці з пропозиціями і контрпропозиціями, бо ж усі розуміють, яка жахітна може статись катастрофа (гірша ніж сім воєн), коли з такого небуденного приводу буде вражено дворянський гонор одного з високих домів! У незліченних працях по той і по цей бік Рейну обмірковуються й обговорюються гачкуваті докторальні питання, як-от: чиє ім’я має першим стояти на шлюбному контракті, австрійської імператриці чи французького короля, хто першим має підписуватись, які дарунки давати, який має бути посаг, хто проводжатиме, хто зустрічатиме молоду, скільки кавалерів, фрейлін, вояків і охоронців, старших і молодших камеристок, перукарів, сповідників, лікарів, канцеляристів, писарів і праль мають супроводжувати весільний поїзд австрійської ерц­герцогині до кордону, і скільки потім — спадкоємицю французького трону від кордону до Версаля. Поки вчені перуки по обидва боки Рейну навіть у загальних рисах не дійшли ще згоди в основних питаннях, дами й кавалери обох дворів почали й собі, немовби йшлося про ключі від раю, — одне поперед одного, одне проти одного, одне поза одним — змагатися за честь чи то проводжати, чи то зустрічати весільний поїзд, і кожне боронило своє право цілими зшитками пергаментів. Хоча церемоніймейстери працювали, мов ті галерники, все ж за цілий рік не дійшли вони краю у найзначущих для світу питаннях — кого допускати до двору і хто більше має привілеїв. В останню мить, наприклад, викреслили з програми представницт­во ельзаських дворян, бо «не було вже часу розв’язувати складні питання етикету». І якби королівський наказ не визначив цілком певну дату, французькі й австрійські охоронці ритуалів і досі б не дійшли згоди про «належну» форму весілля, не було б ніякої королеви Марії Антуанетти і, мабуть, ніякої Французької революції.

Хоч і Австрії, і Франції вкрай потрібна була ощадливість, та весілля влаштували з якнайбільшою розкішшю та пишнотою. Пасти задніх не хотіли ні Габсбурґи, ні Бурбони. Палац французького посольства у Відні виявився замалим для півтори тисячі гостей — сотні робітників поквапно спорудили прибудови, а тим часом у Версалі для весільних урочистостей збудували цілий театр. Тут і там для двірських постачальників, кравців, ювелірів, каретників настали благословенні часи. Щоб везти лише саму принцесу, Людовік XV замовив Франсьєнові, двірському постачальнику в Парижі, дві дорожні карети ще не баченої пишноти: були вони з дорогого дерева й блискучого скла, всередині оббиті оксамитом, зверху щедро оздоблені малюванням, ще й увінчані коронами, — до того ж мали чудові ресори і рушали з місця, тільки-но їх потягнути. Для дофіна й королівського двору пошили нове святкове вбрання, засіявши самоцвітами, великий «Пітт», найдорожчий тогочасний діамант, прикрашав весільного капелюха Людовіка XV. Не менш пишний посаг готувала дочці Марія Терезія: мережива, виплетені для цього в Мехелені, найтонша білизна, шовки й самоцвіти. І нарешті сват, посол Дюрфор, прибув до Відня, давши чудовий спектакль віденцям, що безтямно кохались на видовиськах: сорок вісім карет шестернею, серед них дві скляні дивовижі, повільно й велично котилися заквітчаними вулицями до Гофбур­ґу, самі лиш нові лівреї ста сімнадцяти слуг і охоронців, що супроводили свата, коштували сто сім тисяч дукатів, а ввесь виїзд не менш ніж триста п’ятдесят тисяч. А далі пішло свято за святом: офіційне сватання, врочисте зречення Марією Антуанеттою перед Євангелієм, розп’яттям і в сяйві пломінких свічок своїх австрійських прав, вітання двору й університету, військовий парад, святкова вистава в театрі, прийом і бал у Бельведері для трьох тисяч осіб, ще один прийом і вечеря для півтори тисячі гостей у Ліхтенштейнському палаці, нарешті 19 квітня укладення шлюбу per procurationem [3] За дорученням ( лат. ). у церкві Святого Авґустіна: дофіна заступав ерцгерцог Фердинанд. Потім іще одна затишна родинна вечеря і 21-го врочистий від’їзд, останні обійми. Живою вуличкою з шанобливо застиглого люду в кареті французького короля колишня австрійська ерцгерцогиня Марія Антуанетта поїхала назустріч своїй долі.