Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

З тридцяти восьми прожитих років перші тридцять ця жінка простувала звичайним шляхом, щоправда, серед найвищих верств, і ніколи не перевершила загальної для всіх міри добра і зла: в неї млява душа, звичайнісінька вдача, і з історичного погляду вона спершу була тільки статистом. Якби в її безумний світ утіх не вдерлася революція, ця незначна принцеса Габсбурзького дому спокійно жила б собі й далі, як живуть мільйони жінок за будь-яких часів: танцювала б, базікала б, кохала б і сміялася, наряджалась, ходила б із візитами й подавала старцям, народжувала б дітей і зрештою спокійно лягла б у ліжко й померла, власне, й не живши насправді духом своєї доби.

Оскільки вона була королева, її б урочисто поклали в труну і двір носив би жалобу, але потім вона б зникла з людської пам’яті, як і безліч інших принцес — Марія Аделаїда та Аделаїда Марія, Анна Катерина і Катерина Анна, чиї байдужі й безмовні нагробки з написами, які ніхто не читає, ще й досі бовваніють у Готі. Ніхто ніколи не мав ніякого бажання витягти з небуття їхні образи, їхні погаслі душі, ніхто не питатиме, які ж вони були насправді, і, — це найважливіше, — якби не було її безмірних страждань, ніхто б не знав і не згадував навіть саму Марію Антуанетту, королеву Франції. Адже щастя чи, може, нещастя пересічних людей полягає в тому, що вони не відчувають ніякої потреби знайти свою міру і не ставлять перед собою ніяких жадливих питань, аж поки їх поставить доля: вони присипляють у собі нерозкриті можливості, згнічують здібності, ослаблюють силу; таке робиться й з м’язами, яких зовсім не вправляють і які напружуються лише тоді, коли виникає потреба боронитись. Щоб пересічній натурі стати всім, чим вона здатна бути, а може, навіть ще більшим, ніж вона гадала й передчувала, її доконечне випхати поза її власні межі — а доля не має для цього ніякого іншого батога, крім неща­стя. Як іноді митець, прагнучи довести свою творчу силу, вишукує нібито нікудишній сюжет замість значущих і всеохопних, так часом і доля обирає незначного героя, щоб показати, що можна напружити до краю і найслабшу матерію, зі слабкої і ледачої душі створити незмірно трагічний образ. Марія Антуанетта — один із кращих прикладів цього героїзму несамохіть.

Як по-мистецькому вправно, з якою вигадливістю в епізодах, на якій широчезній сцені збудувала свою драму історія круг цієї звичайної натури, як промітно згромадила конфлікти навколо центральної героїні, що спочатку аж ніяк не сподівалася їх! І з якими ж диявольськими хитрощами вона почала розбещувати жінку! Дитині подарувала дім — імператорський палац, підлітку — корону, дівчині — всю щедрість і пишноту краси й багат­ства, а крім того — безжурне серце, що й не питало про ціну і вартість усіх тих дарунків. Вона довгі роки в усьо­му потурала цій жінці й розбещувала її бездумне серце, аж поки геть запаморочила їй розум і зробила вкрай безтурботною. Але надміру швидко й легко звівши жінку на недосяжні щасливі високості, доля з витонченою жор­стокістю і повільністю дала їй звідти впасти. В цій виставі з мелодраматичною смілістю постали віч у віч найразючіші контрасти: з імператорського палацу, де були сотні покоїв, її попхнули в жалюгідну тюремну комірчину, з королівського трону — на ешафот, зі скляно-золотої карети — на драбинчак для падла, з розкоші — в злидні; замість народної любові її обступила ненависть, замість вітань — поговори; доля безжально спихала її раз у раз нижче аж до самісінького дна. Й ця дрібна, пересічна людина, яку раптом заскочили серед її примх і розваг, ця нерозумна душа навіть не розуміла, чого вимагають від неї ті ворожі сили, вона тільки відчувала, як дошкульний кулак та розпечені пазурі мордують її тіло; ця незвикла до страждань, простодушна жінка опиралась і боронилася, стогнала й утікала, прагнучи врятуватись. Але з безжальністю митця, який не полишає свого матеріалу, аж поки до останку його напружить і вирве з нього всі можливості, мудра рука нещастя не відпускала Марію Антуанетту, аж доки викувала з м’якої і недолугої душі міць і гідність, аж доки проступила в ній уся успадкована від батьків і предків душевна велич, якої доти не було навіть сліду. Приголомшена стражданнями, змучена жінка, яка ніколи не цікавилась своєю душею, зауважила в собі переміну: саме тоді, коли скінчилася її монарша влада, вона відчула, як у ній росте щось нове й велике, яке б не виросло без отих страждань. «Тільки в нещасті починаєш розуміти, хто ти насправді» — ці напівгорді, напівзворушливі слова раптом зірвались у неї з уст разом із подивом: вона передчула, що саме завдяки стражданням її незначне й пересічне життя стане прикладом для прийдешнього. Усвідомлюючи це високе зобов’язання, вона немов підносилась, і її характер переріс сам себе. Незадовго до того, як розбилася смертна оболонка, витворився шедевр, який уже не загине: в останні, найостанніші хвилини життя Марія Антуанетта, пересічна людина, нарешті досягла трагедійної міри і стала такою ж великою, як її доля.

Читать дальше