Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

Якби ми не знали про цей потаємний ґандж, зосталися б незбагненними насамперед душевні прикмети Людовіка XVI. Бо вся його людська поведінка достоту з клінічною виразністю виказує всі типові ознаки комплексу неповноцінності, породженого чоловічим безсиллям. Як у приватному, так і в громадському житті цьому враженому чоловікові бракує будь-якої діяльної сили. Він не тямить обстояти себе, не вміє висловити свою волю, а ще менше — наполягти на ній; потай соромлячись, він безпорадно й боязко втікає від усякого двірського товариства, а надто — від спілкування з жінками. Цей загалом прямий і чесний чоловік знає, що про його нещастя відомо кожному при дворі, й іронічні посмішки втаємничених сповнюють його ляком. Часом він силкується вдавати з себе владного, прибирає позірної мужності, але завжди перебирає міру, стає грубим, поривним і брутальним — типове боягузливе намагання видаватися сильним, — і йому ніхто не вірить. Зате йому ніколи не вдається бути природним, вільним і впевненим, а найменше — величним. Якщо він у спальні не чоловік, то й перед іншими не може вдавати короля.

Те, що при цьому його особисті вподобання надто вже чоловічі — полювання та важка фізична праця (він обладнав для себе власну кузню, ще й сьогодні можна подивитися на токарний верстат із неї), — аж ніяк не суперечить цій клінічній картині, а лиш потверджує її. Хто неспроможний як чоловік, той несвідомо любить удавати з себе чоловіка, саме потаємна слабість радо козириться силою перед людьми. Коли на запареному коні він годинами жене лісом вепра, коли до знемоги працює м’язами біля ковадла, то відчуття простої тілесної сили надолужує потаємну слабість. Той гаразд почуває себе Гефестом, хто погано дбає про Венерину службу. Та тільки-но Людовік одягне пишне вбрання і вийде до придворних, як відчуває, що то сила самих лише м’язів, не душі, й одразу бентежиться. Рідко бачать його усміхненим, рідко — справді щасливим і вдоволеним.

Але найзгубніше в розумінні розвитку характеру це потаємне відчуття слабості виявляє себе в його душевних стосунках із дружиною. Чимало в її поведінці суперечить його особистим смакам. Він не терпить тих, що в’ються біля неї, його дратує невпинна галаслива круговерть утіх, її марнотратність, некоролівська фривольність. Справжній чоловік зумів би вмить дати всьому раду. Та хіба перед жінкою, яка щоночі присоромлює його сміховинною й безпорадною неспроможністю, чоловік удень може вдавати пана? Немічний як чоловік, Людовік XVI стає цілком беззахисним перед своєю дружиною; навпаки, чим довше триває цей ганебний стан, тим жалюгіднішою стає його цілковита залежність, ба навіть підлеглість. Вона вимагає від нього, що лиш заманеться, а він кожного разу цілком безмежною по­ступливістю оплачує свою потайну провину. Владно втрутитись у її життя, заборонити очевидні дурощі — для цього йому бракує волі, яка, зрештою, є лиш душевним проявом тілесної потенції. Розпачливо дивляться міністри, мати-імператриця, цілий двір, як через це трагічне безсилля вся влада потрапляє до рук молодої крученої жінки й легковажно тринькається. Але з досвіду відомо, що паралелограм сил, який склався в шлюбі, зостається незмінним душевним сузір’ям. Навіть коли Людовік XVI став справжнім чоловіком і батьком, то він, хоч мав бути володарем Франції, і далі зоставався безрадним слугою Марії Антуанетти, і тільки через те, що вчасно не став її чоловіком.

Не менш згубно вплинула сексуальна неспроможність Людовіка XVI на душевний розвиток Марії Антуанетти. Через протилежність статей той самий негаразд дає протилежні вияви в чоловічій і в жіночій вдачах. В чоловіка з незадовільною сексуальною спроможністю постає загальмованість і непевність; в жінки, коли їй не зараджує пасивна готовність віддатися, неодмінно має проступити надмірна збудженість і нестримність, гарячкова жвавість. Самою природою Марія Антуанетта, власне, цілком нормальна, дуже жіночна й лагідна жінка, призначена не на одне материнство і, мабуть, тільки й чекала, щоб скоритися справжньому чоловікові. Звичайно, коли укладали шлюб, їй було всього п’ятнадцять років і прикра чоловікова неспроможність не могла ще душевно гнітити її, бо хто наважиться назвати фізіологічно неприродним те, що дівчина до двадцяти двох років зостається незайманкою! До розладу й небезпечної перезбудженості її нервової системи в цьому осібному випадку призвело те, що накинутий їй державою чоловік за ці сім нібито шлюбних років порушив і затьмарив її цноту, дві тисячі ночей загальмований недоумок невгавно товкся коло її юного тіла. Ганебним і принизливим способом цілі роки марно розпалювалась її сексуальність, жодного разу не мавши природного полегшення. Тож не треба бути невропатологом, аби встановити, що її згубна гарячкова жвавість, постійна метушливість і невдоволеність, шалена гонитва за втіхами є просто типовими клінічними наслідками сталого сексуального подразнення і сексуальної невдоволеності. Не зворушуючись і не заспокоюючись у глибинах свого єства, після семи шлюбних років ця все ще не здобута жінка потребує навколо себе невпинного руху й неспокою, і те, що спочатку було чисто дитячою втішною пустотливістю, поступово стає судомним, хворобливим і сороміцьким в очах двору потягом до втіх, з яким марно намагалися боротись Марія Терезія і всі друзі. Коли скута мужність короля переходила в грубу роботу біля ковадла й мисливський шал, у тупі й виснажливі зусилля м’язів, то її штучно роздмухана і невдоволена чуттєвість виливалась у ніжну жіночу дружбу, в кокетування з молодими кавалерами, в гонитву за розкішшю та інші втіхи, недостатні, щоб вона могла ними задовольнитись. Ніч за ніччю уникає вона подружнього ложа, сумного місця своїх принижень як жінки, і поки її нібито чоловік, а насправді зовсім не чоловік, спить, як мертвий, після втомного полювання, вона до четвертої, до п’ятої години ранку буває на балах в Опері, в гральних залах, на вечерях у сумнівному товаристві — гріючись біля чужого вогню, ставши негідною королевою, бо дісталась негодящому чоловікові. Але яка, по суті, ця фривольність безрадісна, що це просто намагання танцями й розвагами приспати глибші розчарування, виказують іноді хвилини гіркого суму, а найвиразніше — отой крик, коли в її родички, герцогині Шартрської, перше дитя народилося мертве. Тоді вона писала до матері: «Хоч як це, певне, жахливо, та я б хотіла принаймні хоч такого». Ліпше мертва дитина, але дитина! Тільки б урешті вирватися з оцього руйнівного й негідного стану, нарешті стати справжньою нормальною жінкою свого чоловіка, а не залишатись незайманкою після семи років шлюбу. Хто за тим виром утіх не бачить у цій жінці й розпачу, той не може ні пояснити, ні збагнути тієї разючої зміни, що відбулась, коли Марія Антуанетта врешті стала жінкою і матір’ю. Нараз помітно заспокоїлися нерви, виступила інша, друга Марія Антуанетта, та владна, наполеглива й смілива, якою вона була в другій половині свого життя. Та ця зміна прийшла вже запізно. Як у дитинстві, так і в шлюбі перші враження вирішальні. Десятки років не можуть залатати одного крихітного розриву найтоншої і найчутливішої душевної матерії. Саме ці найглибші й невидні рани на почуттях не гояться ніколи.