Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

I зараз бачу, як він у саду обернувся і, перш ніж зачинити хвіртку, подивився на нас зловісними очима.

Під час цієї розмови Пеготті ні слова не вимовила і навіть пальцем не ворухнула. А коли джентльмен зник, вона негайно замкнула двері, і ми увійшли до вітальні. Цього разу моя мати не сіла, як зазвичай, у крісло біля вогню, а лишилася в іншому кутку кімнати і почала щось наспівувати.

— Сподіваюсь, у вас був дуже приємний вечір, мем, — сказала Пеготті, стоячи, мов укопана, посеред кімнати і тримаючи свічку в руці.

— Щиро дякую, Пеготті, — привітно відгукнулася мати, — вечір був дуже, дуже приємний.

— З новими людьми зав­жди весело, — висловила свою думку Пеготті.

— Авжеж, дуже весело, — відказала мати.

Пеготті все ще стояла нерухомо посеред кімнати, а мати наспівувала. Я задрімав і крізь сон чув їхні голоси, але не розумів, про що вони говорять. Раптом прокинувшись, я побачив, що Пеготті та мати обидві плачуть і голосно розмовляють.

— Тільки не такий, як він. Містерові Копперфілду це не сподобалося б, — говорила Пеготті, — кажу це, присягаюся!

— Боже мій! — скрикнула мати. — Я збожеволію через вас! Хіба коли з якоїсь бідолашної дівчини знущалася так служниця, як з мене? Та й чому я називаю себе дівчиною? Хіба ж я ніколи не була заміжня? Пеготті!

— Бог свідок, що ви були одружені, мем, — відказала Пеготті.

— А тоді ж як ви смієте, — вела далі моя мати, — я не хочу сказати, як ви смієте, Пеготті, але як у вас духу вистачає так ображати мене і говорити мені такі прикрі речі, коли ви знаєте, що крім вас немає в мене жодного друга?

— Тому я й смію говорити, — відповіла Пеготті, — що це не годиться. Ні. Це не годиться. Ні! Нізащо в світі це не годиться! Ні!

Я боявся, що Пеготті може жбурнути свічник на підлогу, така вона була збуджена.

— Як можете ви так ображати мене, — ще голосніше заплакала мати, — говорити мені такі несправедливі речі? І чому це вам здається, ніби все остаточно вирішено, Пеготті? Знову і знову кажу вам, жорстока ви істото, що, крім звичайної чемності, нічого ще не було. Ви говорите, вони дивуються моїй красі. А як же мені бути? Хіба ж є моя провина в тому, що люди настільки дурні, що захоплюються мною? Що мені робити, питаю вас? Ви б хотіли, аби я поголила собі голову та спотворила обличчя вогнем чи кислотою, чи ще якось. Ось чого ви хочете, Пеготті. Тоді ви були б цілком задоволені.

Ці докори, як мені здалося, дуже вразили Пеготті.

— Мій любий хлопчику! — репетувала мати, підходячи до крісла, в якому я сидів. — Мій рідний маленький Деві! Чи не натякають мені, що я не досить люблю мій дорогоцінний скарб, найдорожчого хлопчика в світі?

— Ніхто ніколи не збирався казати вам щось таке, — мовила Пеготті.

— Ви це зробили, Пеготті! — відповіла мати. — Ви знаєте, що зробили це. А як інакше можна зрозуміти ваші слова, жорстока ви істото! Та ви ж знаєте не гірше за мене, що тільки через нього я не купила собі нову парасольку, хоч моя стара зелена парасолька зовсім злиняла, а торочки на ній подерлися. Ви знаєте, що це правда, Пеготті. Ви не можете заперечувати цього, — мати обернулася до мене. — Чи ж я погана мама, Деві? Чи я бридка, жорстока, самозакохана, погана мама? Скажи «так», любий хлопчику, і Пеготті любитиме тебе. Бо любов Пеготті краща, ніж моя, Деві. Я зовсім не люблю тебе, скажеш ти?

Отут ми всі почали плакати. Найголосніше верещав, мабуть, я. Але всі ми плакали щиро. Серце моє розривалось, і, здається, у першому пориві ображеної ніжності, я назвав Пеготті твариною. Ця чесна людина глибоко зажурилась і, наскільки пригадую, розгубила майже всі свої ґудзики — вони ж бо дощем сипалися з її спини, коли, помирившись із матір'ю, вона стала навколішки перед кріслом, щоб помиритися зі мною.

Ми пішли спати пригнічені. Мої ридання ще довго будили мене від сну; один раз я так міцно схлипнув, що аж сів у ліжку і мало не вдарив матір, яка сиділа поряд на ковдрі та схилилася наді мною.

Здається, вже наступної неділі я побачив знову того джентльмена. А може, минуло і більше часу, поки він з’явився знову, точно не пригадую. Я завжди трохи плутаю дати. Так чи так, але він з'явився в церкві, а після того провів нас додому. Він навіть зайшов до нас, щоб подивитися на чудові герані на вікні у вітальні. Здавалося мені, що він не дуже зважав на квітник, але йдучи, він попросив матір подарувати йому одну квітку. Вона дозволила йому вибрати квітку самому, але він відмовився — я не міг добрати чому — і мати моя зірвала квітку сама і сама вручила йому. Він сказав, що ніколи віднині не розлучатиметься з цією квіткою. «Який він дурний, — думав я, — хіба ж він не знає, що всі пелюстки розсиплються за один-два дні?»