Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Дивна дружба, що до неї спричинилося, мабуть, наше спільне лихо, виникла між мною та цими людьми, незважаючи на величезну різницю у віці. Але я ніколи не дозволяв собі прийняти запрошення поїсти і попити разом з ними з їхніх запасів (знаючи, що в них були погані стосунки з м’ясником і пекарем, і що їм самим частенько не вистачало харчів), аж доки місіс Мікоубер не відкрилася мені одного вечора.

— Мастере Копперфілд, — сказала місіс Мікоубер, — я не вважаю вас за чужого, а тому не вагаюся сказати, що труднощі містера Мікоубера наближаються до кризи.

Мені дуже сумно було почути це, і я з надзвичайним співчуттям подивився в почервонілі очі місіс Мікоубер.

— За винятком нижньої шкуринки голландського сиру, яка не пристосована для потреб молодших членів нашої сім'ї, — сказала місіс Мікоубер, — у коморі нема дійсно ні шматка. Я звикла говорити про комору, коли жила з татом і мамою, і тепер вживаю це слово майже несвідомо. Я хочу, власне, сказати, що в цілому будинку нічого їсти.

— Боже мій! — вигукнув я, дуже стурбований.

У мене лишилося в кишені два чи три шилінги з тижневої плати, — з цього я роблю висновок, що розмова відбулася в середу ввечері — і я поспішно добув їх і щиро попросив місіс Мікоубер позичити їх у мене. Але ця леді, поцілувавши мене й попросивши покласти гроші назад у кишеню, відповіла, що вона й думати про це не може.

— Ні, мій любий мастере Копперфілд, — сказала вона, — про це я не хочу й думати! Але ви розумний не на свої літа і могли б прислужитися мені іншим способом, якби захотіли. Цю послугу я вдячно прийняла б.

Я попросив місіс Мікоубер висловити своє прохання.

— Я вже розлучилася з тарілками, — сказала місіс Мікоубер. — Потайки, власними моїми руками заставила шість чайниць, дві солонки та пару цукерниць. Але близнята дуже зв'язують; і для мене, з моїми згадками про тата і маму, ці справи цілковито нестерпні. Є ще кілька дрібниць, без яких ми можемо обійтися. Почуття містера Мікоубера ніколи не дозволяли йому розлучитися з цими речами, а Клікет (так звали дівчину з робітничого будинку) зі своїм плебейським розумом може дозволити собі негідні вчинки, якщо довірити це їй. Мастере Копперфілд, я хотіла б просити вас…

Я вже зрозумів місіс Мікоубер і запевнив її, що вона може розраховувати на мене, як їй заманеться. Я того ж вечора почав виносити найлегші речі з їхнього майна і вирушав у подібні експедиції майже щоранку перед тим, як піти до Мердстона і Грінбі.

Містер Мікоубер мав кілька книжок на маленькій етажерці, яку він називав бібліотекою, — ці книжки першими пішли на ринок. Я відніс їх, одну по одній, до книжкової крамниці на Сіті-Роуд (частина цього району біля нашого будинку майже вся складалася з крамниць, де продавалися книжки та птахи) і продав за першу-ліпшу ціну, яка мені була запропонована. Хазяїн тієї книжкової крамниці, що жив у маленькому будиночку за нею, щоночі бував напідпитку й щоранку зазнавав жахливого гніву своєї дружини. Не раз, рано заходячи туди, я бачив його в безладному ліжку, з шрамом на чолі або синцем під оком, що свідчили про його нічні пригоди (боюся, що під чаркою він був задерикуватий). Сам він тремтячою рукою намагався знайти потрібні шилінги в одній з кишень свого одягу, який лежав на підлозі, а його жінка — в подертих черевиках і з немовлям на руках — безупинно лаяла його. Іноді він губив гроші і тоді просив мене зайти іншим разом. Але його жінка зав­жди мала трохи грошей, — вона, насмілюся припустити, забирала їх від нього, коли він був п'яний, — і потайки завершувала угоду на східцях, коли ми разом ішли вниз.

Також мене вже стали впізнавати і в ломбарді. Джентльмен-завідувач, що стояв за конторкою, звертав на мене багато уваги; часто він змушував мене, пригадую, відмінювати якийсь латинський іменник чи прикметник, чи дієслово, поки оформлював мою справу. Після всіх цих видатків місіс Мікоубер вчиняла маленький бенкет, тобто звичайну вечерю, від якої, я добре це пригадую, я отримував особливу насолоду.

Та нарешті труднощі містера Мікоубера дійшли кризи: якогось чудового ранку його заарештували і засадили у боргову тюрму. Він заявив мені, виходячи з дому, що сонце навіки зайшло для нього. Справді, мені здавалося, що душа його надломлена, і моя теж. Але потім переказували, що він у той же вечір жваво грав у кеглі.

У першу ж неділю після його ув'язнення я мав іти побачитись і пообідати з ним. Я мав спитати дорогу до певного місця, звідти пройти до іншого місця, там я мав побачити певний двір, що мені треба було його перейти й триматися прямо, доки не побачу тюремника. Все це я зробив. I коли, нарешті, мені довелося спитати тюремника (яким же жалюгідним малюком я був тоді!), я пригадав, як Родрік Рендом потрапив до боргової тюрми, і як там був чоловік, вбраний лише в стару ковдру, — і тюремник заколихався перед мокрими затьмареними очима, а моє серце закалатало.