Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Власне кажучи, то був напіввільний день — субота. Але галас на майданчику для ігор міг би потурбувати містера Крікля, а для прогулянок погода була погана; тому нам наказали лишатися в школі ввечері та задали нам трохи легші уроки. Цього дня щотижня містер Шарп вирушав завивати свою перуку. Отже, містер Мелл, який зав­жди робив будь-яку чорну роботу, лишився в школі сам.

Коли б я міг порівняти таку м'яку особу, як містер Мелл, з биком чи ведмедем, то цього вечора він був би цією твариною, на яку напала тисяча псів. Пригадую, як хилив він голову над книжкою, розгорнутою на пюпітрі, як намагався він продовжувати втомну працю серед реву, що міг би запаморочити голову навіть спікерові в палаті громад. Хлопці схоплювалися з місць, граючи в «чотири кутки», хлопці сміялися та співали, хлопці розмовляли та голосили, хлопці танцювали та гойдали ногами, хлопці метушилися перед ним, кривляючись, гримасуючи, глумилися за спиною й перед очима з його злиднів, з його черевиків, з його сюртука, з його матері — з усього того, що привертало їхню увагу.

— Замовчіть! — крикнув містер Мелл, раптом підводячись і вдаряючи книжкою об пюпітр. — Що таке коїться? Неможливо терпіти це! Тут збожеволіти можна. Чому ви робите це зі мною, хлопці?

Це він моєю книжкою вдарив об пюпітр. Я стояв поруч із ним, провів поглядом по кімнаті слідом за його очима і побачив, що всі хлопці завмерли — хтось зненацька здивований, хтось переляканий, а дехто засмучений.

Місце Стірфорса було в кінці класу, на протилежному боці довгої кімнати. Він притулився спиною до стіни, поклавши руки в кишені, та дивився на містера Мелла, склавши губи, ніби насвистуючи, коли містер Мелл подивився на нього.

— Замовкніть, містере Стірфорс! — сказав містер Мелл.

— Замовкніть самі, — відповів Стірфорс, червоніючи. — Ви з ким говорите?

— Сідайте, — сказав містер Мелл.

— Сідайте самі, — відповів Стірфорс, — і займайтеся вашими справами.

У класі почулося хихикання та поодинокі аплодисменти. Але містер Мелл так зблід, що негайно запанувала тиша. Якийсь хлопець, що вискочив, збираючись зобразити його матір, раптом змінив свій намір і вдав, ніби хоче лагодити перо.

— Якщо ви думаєте, Стірфорсе, — сказав містер Мелл, — що мені невідома влада, яку ви маєте над кожною головою тут, — він ненароком (так я гадав) поклав руку на мою спину, — або що я не помітив, як ви кілька хвилин тому спонукали ваших молодших товаришів до всяких витівок проти мене, то ви помиляєтесь.

— Я взагалі не завдаю собі клопоту думати про вас, — холодно відповів Стірфорс, — тому я й не помиляюсь, як бачите.

— I коли ви використовуєте ваше становище улюбленця тут, сер, — вів далі містер Мелл, і губи його тремтіли, — щоб ображати джентльмена...

— Кого? Де він? — перепинив його Стірфорс.

Тут хтось вигукнув:

— Сором, Дж. Стірфорсе! Ганьба!

То вигукнув Тредльс. Але містер Мелл негайно наказав йому тримати язика за зубами.

— ...ображати того, кому не щастить у житті, сер, і хто ніколи не завдавав вам і найменшої прикрості, того, кого ви маєте досить підстав не ображати. Ви достатньо дорослий та розсудливий, щоб розуміти, — говорив містер Мелл, і губи його тремтіли все більше й більше, — це з вашого боку низький і бридкий вчинок. Ви можете сідати або стояти, як вам завгодно, сер. Копперфілде, продовжуйте.

— Юний Копперфілде, — сказав Стірфорс, виходячи наперед, — зачекай трошки... От що я вам скажу, містере Мелл, раз і назавжди! Коли ви дозволяєте собі називати мене низьким чи бридким, чи іншою якоюсь подібною назвою, то ви — безсоромний злидар. Ви й так злидар. Ви це знаєте. Та коли ще ви говорите таке, то ви безсоромний злидар.

Я не певен, чи він замахнувся вдарити містера Мелла, чи містер Мелл замахнувся вдарити його, чи взагалі хтось із них намагався зробити це. Я незчувся, як увесь клас раптом скам’янів. Серед нас опинився містер Крікль, поруч з ним Тенгей, а в дверях стояли перелякані місіс і міс Крікль. Містер Мелл, поклавши лікті на пюпітр і сховавши голову в долонях, нерухомо сидів кілька секунд.

— Містере Мелл, — сказав містер Крікль, смикнувши його за руку; його шепіт цього разу був такий гучний, що Тенгей визнав за непотрібне повторювати його слова, — ви не забулись, я сподіваюся?

— Ні, сер, ні, — відповів вихователь, підводячи обличчя, похитуючи головою й дуже схвильовано потираючи руки. — Ні, сер, ні! Я спам'ятався, я... ні, містере Крікль, я не забувся, я... я спам’ятався, сер. Я... я хотів би, щоб ви згадали про мене трохи раніше, містере Крікль. Це... це... було б краще, сер, справедливіше, сер. Це... Це врятувало б мене від дечого, сер.