Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Я почув, що чоловік з дерев'яною ногою — його звали Тенгей — був диким варваром, який раніше допомагав містеру Кріклю у торгівлі хмелем, а потім пішов разом з ним по лінії науки; трапилося це тому, вважали хлопці, що він зламав собі ногу на службі в містера Крікля, де виконував безліч безчесних справ для нього і знав усі його таємниці. Я чув, що, за винятком містера Крікля, Тенгей вважав усю установу, вихователів і учнів своїми природними ворогами, та єдиною втіхою його життя було виявляти гнів і лють. Ще я чув, що у містера Крікля був син, який ворогував з Тенгеєм і, викладаючи в школі, одного разу посварився зі своїм батьком, бо вважав, що дисципліну запроваджують занадто суворими способами. Крім того, гадали, що він протестував проти брутального поводження батька з матір'ю. Отже, почув я, містер Крікль вигнав його за двері, а місіс і міс Крікль відтоді зав­жди сумують.

Але найдивніше, що я почув про містера Крікля, це те, що був один хлопець у школі, на якого він не наважувався підняти руку, і цим хлопцем був Дж. Стірфорс. Стірфорс сам підтвердив це й сказав, що хотів би побачити, як він спробує це зробити. Якийсь несміливий хлопець (не я) спитав, як він вчинив би, якби побачив. Дж. Стірфорс занурив паличку у банку з фосфором, аби сяйво освітило його відповідь, і заявив, що насамперед уклав би його, добре давши по чолу пляшкою з чорнилом, яка зав­жди стояла на каміні. Деякий час сиділи ми у темряві, затамувавши подих.

Почув я, що містер Шарп і містер Мелл обидва дістають злиденну платню. І коли до столу містера Крікля подають на обід гаряче та холодне м'ясо, то очікують, що містер Шарп обере собі тільке холодне. Ці відомості теж підтвердив Дж. Стірфорс — єдиний учень, який обідав разом з хазяями. Почув я, що перука містера Шарпа була йому не по мірці, та й нема чого йому пишатись (учні, звичайно, казали «задаватися») цією перукою, бо власне руде волосся містера Шарпа дуже виразно видно на потилиці.

Почув я, що за одного хлопця, сина торгівця вугіллям, плату за навчання вносили вугіллям, тому його називали «обмін або товарообмін», взявши це прізвисько з арифметичного задачника. Почув я також, що столове пиво — це просто грабунок їхніх батьків, а пудинг — податок.

Ще я почув, що вся школа була певна, ніби міс Крікль закохана в Стірфорса; і це здалося мені цілком ймовірним, коли я в темряві слухав його милий голос, уявляв собі його гарне обличчя, мальовничі кучері, його гарні манери — безперечно, це могло бути правдою.

Почув я, що містер Мелл був непоганим чолов'ягою, але не мав і шести пенсів за душею; і що, без сумніву, його стара мати, місіс Мелл, була бідна, як церковна миша. Я згадав тоді про свій сніданок і про невиразні слова «мій Чарлі». Але з приємністю пригадую, що тоді я про це мовчав, як риба.

За всіма цими і ще іншими розмовами бенкет наш трохи затягнувся. Більшість гостей пішла спати, щойно покінчили з наїдками та наливкою. А ми сиділи напівроздягнені і ще довго перешіптувалися та нарешті теж полягали.

— На добраніч, юний Копперфілде, — сказав Стірфорс. — Я візьму тебе під свою опіку.

— Ви дуже добрі, — вдячно відповів я. — Дякую вам.

— А в тебе нема сестри? — спитав Стірфорс, позіхаючи.

— Ні, — відповів я.

— Шкода, — сказав Стірфорс. — Коли б у тебе була сестра, то це була б, мабуть, гарненька боязка світлоока дівчинка. Мені хотілося б познайомитися з нею. На добраніч, юний Копперфілде.

— На добраніч, сер, — відповів я.

Довго думав я про нього, лежачи в ліжку. Пригадую, як я встав глянути на нього: він лежав під місячним промінням, розвернувши догори прекрасне обличчя й легко закинувши руку під голову. В очах моїх він був особою великої могутності; безперечно, саме тому думки мої зверталися до нього. Приховане від нас майбутнє ще не мерехтіло над ним у місячному промінні. У саду, що снився мені цілу ніч, ще не було затьмарених слідів його ніг.

Наступного дня у школі почалося справжнє навчання. Величезне враження, пригадую, справило на мене те, що гамір голосів у класі раптом обернувся на мертву тишу, коли після сніданку ввійшов містер Крікль і зупинився у дверях, оглядаючи нас, немов казковий велетень своїх жертв.

Тенгей стояв поруч з містером Кріклем. Мені здавалося, що він зовсім даремно так люто вигукнув «тихо!», бо хлопці і так всі сиділи німі й непорушні.

Видно було, що містер Крікль ворушить губами, а результат цього ворушіння чути було від Тенгея: