— Ви поїхали до нього, бабусю, я знаю.
— Поїхала. Часто потім бувала з ним.
— Він помер уночі перед нашою поїздкою до Кентербері? — спитав я.
Бабуся кивнула головою.
— Ніхто не може зашкодити йому тепер, — сказала вона. — Не варто було непокоїтися.
Ми виїхали за місто, до кладовища біля Горнсі.
— Краще тут, ніж на вулицях, — сказала моя бабуся. — Він тут і народився.
Ми вийшли з карети і пішли слідом за простою труною до кутка, який я добре пам'ятаю. Там прочитали молитви і віддали тіло землі.
— Тридцять шість років тому, саме в цей день, мій любий, — сказала моя бабуся, коли ми поверталися до карети, — я вийшла заміж. Хай бог простить нас усіх!
Ми мовчки зайняли свої місця; і так вона довго сиділа поруч зі мною, тримаючи мене за руку. Нарешті вона заплакала й сказала:
— Він був красень, коли я виходила за нього, Троте... і як же він жахливо змінився!
Це тривало недовго. Сльози полегшили її душу, і вона незабаром заспокоїлась і навіть збадьорилася. Нерви її трохи розладналися, сказала вона, інакше вона не дозволила б собі розпуститися. Хай бог простить нас усіх!
Так проїхали ми до її маленького котеджу в Гайгеті, де знайшли коротку записку, що прибула ранковою поштою від містера Мікоубера:
«Кентербері, п'ятниця.
Милостива леді і Копперфілде!
Блаженна земля обітована, яка ще так нещодавно вабила мене за далеким горизонтом, знову оповита темними туманами і назавжди схована від очей пригніченого долею бідолахи, приреченого на загибель.
Знову був виданий наказ (високого суду його величності у королівській палаті Вестмінстера), і знову в справі Гіпа проти Мікоубера, і відповідач у цій справі є жертвою шерифа, що має повноваження виконувати правосуддя в цій окрузі.
День лихий, лиха година!
Бачиш — йде ворожа сила,
Горде військо обступило.
Ждуть кайдани й рабство нас!
Зважаючи на це і на швидкий кінець (бо душевні страждання можна терпіти тільки до певної межі, і відчуваю, цієї межі я вже досяг), життєвий шлях мій скінчився. Благословляю вас, благословляю вас! Можливо, якийсь майбутній подорожній, спонукуваний не тільки цікавістю, але, сподіваймося, і співчуттям, відвідає місця, призначені для боржників цього міста, і тоді, звичайно, він не без таємного трепету в серці спостерігатиме на мурі накреслені іржавим цвяхом скромні ініціали В. М.
Р. S. Я знову розкриваю цього листа, щоб повідомити вас, що наш спільний друг, містер Томас Тредльс (який досі не залишив нас і здоров'я якого в чудовому стані), сплатив борг і судові витрати від благородного імені міс Тротвуд; і я сам, і сім'я моя сповнені найвищого земного блаженства».
Тепер я наближаюся до події в моєму житті — такої незгладимої, такої жахливої і зв'язаної безліччю різноманітних ниток з усім, про що розповідав я на цих сторінках, що від самого початку моєї розповіді подія ця здавалася мені величезною баштою серед рівнини, і що далі, то більше зростала вона, кидаючи свою загрозливу тінь навіть на дрібні пригоди мого дитинства.
Роки минули після цієї події, а вона все ще ввижалася мені уві сні. Я схоплювався, такий стривожений, ніби буря все ще лютувала у моїй спокійній кімнаті серед тихої ночі. Я й тепер бачу її уві сні, хоч не так часто. Між цією подією і всяким бурхливим вітром чи навіть найлегшою згадкою про морський берег існує в душі моїй такий нерозривний зв'язок, що міцнішого я не знаю. Ясно бачу я все, що трапилося тоді, та спробую виразно це змалювати. Я не пригадую, але бачу це перед очима; знову проходить все переді мною.
Швидко наближався час, коли мав відпливти корабель з емігрантами. Моя стара нянька приїхала до Лондона, і серце в неї мало не розірвалося при першій зустрічі зі мною. Я постійно був з нею, з братом її та Мікоуберами, але Ем’лі я не бачив жодного разу.
Якось увечері, зовсім незадовго до від'їзду, ми були самі з Пеготті та її братом. Наша розмова торкнулася Гема. Пеготті розповіла нам, як ніжно попрощався він з нею, як мужньо і спокійно тримався, особливо останнім часом, коли, на її думку, він страждав найбільше. Розповідати про це добра душа ніколи не втомлювалась, а наша цікавість, коли ми слухали численні приклади з його життя, була така ж величезна, як і натхнення оповідачки.
Ми з бабусею на той час звільнили обидва котеджі в Гайгеті: я збирався їхати за кордон, а вона мала повернутися до свого будинку в Дуврі. Ми мали тимчасове помешкання в Ковент-Гардені. Ідучи до цієї квартири після вечірньої розмови і згадуючи наше останнє побачення з Гемом у Ярмуті, я раптом завагався у намірі залишити Ем’лі листа під час останнього прощання з містером Пеготті на кораблі і подумав, що краще буде написати їй негайно. Мені спало на думку, що, одержавши мого листа, вона може захотіти надіслати через мене прощальне слово своєму бідолашному нареченому. Я мусив дати їй цю можливість.
Читать дальше