Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Що саме?

Ми мовчки пройшли кілька кроків, а потім він сказав:

— Воно не те, щоб я їй прощав... не зовсім те, воно більше; я хотів би попросити її пробачити мені, бо я надокучав їй моєю любов'ю, іноді я думав, що якби не взяв я з неї обіцянки вийти заміж за мене, то як другові, вона мені довірилася б і розповіла, що тривожить її душу, порадилася б зі мною, і я міг би врятувати її.

Я потиснув йому руку.

— Це й усе?

— Є ще одна річ, — відповів він, — якщо тільки я зможу це висловити, мастере Деві.

Ми знову пішли мовчки і йшли довше, ніж досі. Він не плакав, коли робив перерви, які я позначаю крапками. Він тільки збирався з думками, щоб виразніше висловитись.

— Я любив її... і люблю пам'ять про неї... занадто глибоко... отже, я не можу сказати їй, що я тепер чоловік щасливий. Я міг би бути щасливим, хіба лише тоді... коли б забув її зовсім. А я боюся, що не витримаю, коли їй хтось скаже, що я справді забув її. Але якби ви... така вчена людина... якби ви змогли сказати їй щось таке, чим би змусили її гадати, що я не дуже глибоко страждаю, і що я все ще люблю її, все ще за нею сумую; щось таке, щоб вона бачила, що життя мені ще не зовсім остогидло, і що я все ще сподіваюся побачити її без сорому там, де грішникам відпускають гріхи і де втомлені відпочивають... щось таке, що б полегшило її бідолашну душу, і все ж таки не наводило б її на думку, ніби я колись можу одружитись, і ніби хтось іще може стати мені тим, чим була вона... Так я попросив би вас сказати їй це... і сказати, що я за неї молюся... за неї, що була мені така дорога!

Я знову потиснув його мужню руку і сказав, що виконаю його доручення, щойно зможу.

— Спасибі, сер — відповів він. — Ви дуже добрі, що пішли мені назустріч, ви були дуже добрі, що втішали дядю, розмовляли з ним увесь цей час. Мастере Деві, я дуже добре розумію, що хоч тітка поїде до Лондона раніше, ніж вони відпливуть, і вони ще побачаться, а все-таки мені вже дядю не бачити. Я це напевне знаю. Ми цього не кажемо один одному, але так воно буде і так буде краще. В останній раз, як ви його побачите... в найостанніший раз... ви передайте йому ще привіт і щиру подяку від сироти, якому він зав­жди був милішим за рідного батька.

Це я також обіцяв свято виконати.

— Ще раз дякую, сер, — сказав він, міцно потискаючи мені руку. — Я знаю, куди ви збираєтесь іти. На добраніч!

Він злегка махнув рукою, ніби хотів сказати, що не може бачити того місця, і пішов назад. Дивлячись йому услід, коли він у місячному промінні йшов через пустир, я бачив, як він кілька разів обертався обличчям до сріблястої смуги на морі, і йшов далі і далі, доки нарешті сам не почав здаватися далекою тінню.

Двері човна-будинку були розчинені, коли я наблизився. Увійшовши, я побачив, що всі меблі винесені, крім старої скрині, на якій з кошиком у руках сиділа місіс Геммідж і дивилася на містера Пеготті. Він сперся ліктем на грубу полицю каміна і дивився на жаринки, що догорали в каміні, але побачивши мене, бадьоро підвів голову і весело заговорив:

— Прийшли, як обіцяли, щоб попрощатися зі старим човном, мастере Деві? — промовив він, підіймаючи свічку. — Досить порожньо тепер, правда ж?

— Справді, ви не марнували часу, — відказав я.

— Атож, ми не байдикували, сер! Місіс Геммідж працювала, неначе... та вже не знаю, хто так працював би, як місіс Геммідж! — сказав містер Пеготті, поглядаючи на неї і марно вигадуючи досить похвальне порівняння.

Місіс Геммідж схилилася на свій кошик і нічого не сказала.

— Це та сама скриня, на якій ви, бувало, сиділи з Ем’лі, — прошепотів мені містер Пеготті. — Я її потім візьму з собою. А тут ваша колишня спаленька, подивіться, мастере Деві!.. Погожа сьогодні ніч, кращої бути й не може.

Справді, вітер був несильний, але віяв чимсь сумним; він неначе знав, що старий моряк покидає свою оселю, і скиглив так жалісно, що наганяв журбу. Все вже винесли з човна, навіть маленьке дзеркальце з облямівкою з мушель. Я згадував, як лежав тут, коли трапилася перша велика зміна в моєму житті. Згадував я блакитнооку дитину, яка зачарувала мене. Згадував Стірфорса, і мені здалося, ніби він тут, близько, ніби ось-ось зустріну я його за рогом.

— Мабуть, багато часу мине, доки човен знайде нових мешканців, — сказав містер Пеготті тихим голосом. — Усі тепер вважають це житло нещасливим.

— Він належить комусь із сусідів? — спитав я.

— Одному щогловому майстрові. Там, у місті, — відповів містер Пеготті. — Сьогодні ввечері я віддам йому ключ.

Ми зазирнули до другої комірчини і повернулися до місіс Геммідж, яка все ще сиділа на скрині. Та містер Пеготті попросив її підвестися, бо він уже поставив свічку на камін і хотів підняти скриню, щоб витягти її за двері, перш ніж загасити свічку.