Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Вона оберігала мою Ем’лі, — казав містер Пеготті, відпустивши мою руку і поклавши свою на схвильоване серце, — вона ходила за нею до другого вечора, коли та марила, а потім вийшла шукати мене і шукати вас, мастере Деві. Ем’лі вона не сказала, куди пішла, щоб бідолашна не налякалась і не надумала сховатись. Як та жорстока жінка довідалася, що вона там, — не знаю. Може статися, що той злий демон, про якого я говорив уже кілька разів, випадково побачив її на вулиці та простежив до воріт, а може бути й те, що він довідався про її адресу від тієї жінки. Це, мабуть, вірогідніше. Але мене це не дуже цікавить. Моя дитина знайдена.

— Цілу ніч, — вів далі містер Пеготті, — були ми разом — Ем’лі та я. Небагато встигла вона розповісти мені і словами, і сльозами; ще менше я сам встиг надивитися на її любе обличчя, яке біля мого вогнища стало обличчям жінки. Але цілу ніч вона обіймала руками мою шию; і голова її лежала ось тут... і ми добре знаємо, що знову зможемо зав­жди довіряти одне одному.

Він замовк, і рука його цілком спокійно лежала на столі, але було в ній стільки рішучості, що вона могла б перемогти левів.

— У мене була світла думка, Троте, — сказала моя бабуся, витираючи очі, — стати хресною матір'ю твоєї сестри Бетсі Тротвуд, яка розчарувала мене; але після цього ніщо, здається, мене так не втішило б, як хрестити дитину тієї доброї неаполітанки.

Містер Пеготті кивнув головою на знак того, що розуміє почуття моєї бабусі, але він не наважився висловити свої міркування з цього приводу. Ми всі сиділи мовчки, захоплені кожен власними думками. Бабуся витирала очі і то судомно схлипувала, то сміялась і називала себе дурепою. Нарешті я заговорив:

— Ви вже все вирішили, — звернувся я до містера Пеготті, — щодо майбутнього, добрий друже? Про це навряд чи треба й запитувати.

— Цілком вирішив, мастере Деві, — відповів він, — я вже й Ем’лі про це розповів. Є багато інших країн, далеко звідси. Наше майбутнє життя там, за морем.

— Вони хочуть емігрувати разом, бабусю, — пояснив я.

— Так! — підтвердив містер Пеготті з усмішкою, сповненою надії. — Ніхто не зможе нічого закидати моїй бідолашній дівчині в Австралії. Ми почнемо там нове життя.

Я спитав, чи він уже визначив собі час від'їзду.

— Я побував у доках сьогодні вранці, сер, — відказав він. — Розвідав про кораблі. Тижнів через шість або місяців за два від'їздить туди один корабель. Я бачив його, був на борту. Ним і відпливаємо.

— Зовсім самі? — спитав я.

— Атож, мастере Деві, — відповів він. — Моя сестра, бачте, вона так любить вас і всіх ваших і так звикла думати лише про свою батьківщину, що навряд чи буде добре забрати її. До того, є ще людина, доручена її піклуванню, мастере Деві, а цього ми не повинні забувати.

— Бідолашний Гем, — сказав я.

— Моя сестриця доглядає за його господарством, мем, і він, бачте, її дуже любить, — пояснив містер Пеготті моїй бабусі. — Він іноді сідає біля неї і спокійно розмовляє, коли здається, що він і вуст не може розтулити. Бідолашний! — додав містер Пеготті, похитуючи головою. — Не так багато залишилося йому близьких на цьому світі; не можна віднімати те, що він має.

— А місіс Геммідж? — спитав я.

— Ну, скажу вам, я про це вже і так і так міркував, — відповів містер Пеготті, але збентеженість його зникала, поки він говорив. — Багато міркував я про місіс Геммідж. Бачте, коли місіс Геммідж починає згадувати старого, то вона буває зовсім не тим, що зветься приємною співрозмовницею. Між нами кажучи... тобто перед вами, мастере Деві... і перед вами, мем... коли місіс Геммідж починає рюмсати, то тим, хто не знав її старого, вона може здатися сварливою. Ну, я таки знав старого і знав, чого він був вартий, то я й розумію її; але, бачите, воно не всім іншим відоме, зрозуміла річ, ні!

Ми з бабусею підтвердили його думку.

— Крім того, — вів далі містер Пеготті, — сестра моя може подумати... я не кажу, що таки подумає, але може... що місіс Геммідж завдаватиме їй інколи клопоту. Тому я не маю наміру зводити з ними місіс Геммідж; я їй вже доберу перебування, де сама вона зможе рибалити (перебування на його діалекті означало дім, а рибалити — хазяйнувати). Для цього я перед від'їздом думаю призначити їй пенсію, щоб на прожиття вистачало. Вона — боже створіння. Само собою, не можна припустити, щоб вона під старість, самітна і нещасна, блукала по морях та по лісах і пустелях нового і далекого краю. Так от що я придумав для неї.

Він не забув нікого. Він дбав про потреби й бажання кожного, крім своїх власних.