Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

Розвиваючи цю тему, я трохи розпалився. Містер Спенлоу посміхнувся з мого запалу. Він заперечив мені коротко і ясно.

— Ну, і що ж із цього всього випливає? — сказав містер Спенлоу. — Все залежить від точки зору. Якщо публіка спокійна з приводу своїх заповітів і не має будь-яких підозр та побоювань, що архів мав би бути збудований краще, то кому від цього погано? Нікому. А кому від цього краще? Усім, хто стає синекурами. Дуже добре. Отже, добро переважає! Звичайно, є певні хиби в цій системі, але де ж їх немає? Всяка річ має свій зворотний бік. Але батьківщина благоденствує при існуванні Прерогативного суду. Коли б не було Прерогативного суду, то батьківщина занепала б. Будьте певні, що Прерогативний суд переживе нас із вами.

Містер Спенлоу, ґрунтуючись на принципі джентльмена сприймати речі саме в такому вигляді, у якому вони існують в даний момент, не мав сумнівів, що Прерогативний суд переживе всіх нас. Я не протестував проти цих слів, хоч у глибині душі мав зовсім іншу думку. Але вийшло, що містер Спенлоу не помилявся принаймні в одному: Прерогативний суд не тільки процвітає у теперішній час, але він встояв навіть перед зубами парламентських промовців, які виступали з законопроектом проти зловживань ще років вісімнадцять тому. Вони зазначали, що місця, відведеного в архіві для зберігання заповітів, вистачить ще ніяк не більше, ніж років на два з половиною. Що сталося потім з наступними заповітами — я не знаю. Можливо, їх кидають у купу, або часом, може, продають їх до бакалійних крамниць на обгортки. Все може бути. Мого заповіту, на щастя, там нема, і, сподіваюся, він не потрапить туди ще деякий час.

Я написав про це в розділі, присвяченому солодкому запамороченню, бо саме тут місце для цього. Ми з містером Спенлоу довго походжали по широкому подвір'ю, заглиблені в цю розмову, доки нарешті не дійшли до головної теми. Під кінець прогулянки містер Спенлоу повідомив мене, що на цьому тижні буде день народження Дори, і що з цього приводу влаштовується маленький пікнік. Він додав, що йому буде дуже приємно, коли я в той день приїду до них на дачу взяти участь у сімейному святі. Сказав він після того ще кілька слів, але я вже нічого не чув. Люб'язне запрошення остаточно змусило мене збожеволіти, і я шалів цілий наступний день, і ще більше, коли одержав маленьку картку з рожевого паперу з написом: «З дозволу тата. Щоб нагадати». Голова мені весь цей час ішла обертом.

Здається, я робив неймовірні дурниці, готуючись до цієї урочистої події. І тепер мене кидає в жар, як пригадаю, яку краватку я собі купив. Мої черевики мали б знаходитись у музеї катівських знарядь. Напередодні я надіслав до Норвуда гарненький кошик, зміст якого означав прямо-таки формальне освідчення у коханні. Я поклав туди печиво з найніжнішими написами, які лише можна було придбати за гроші. Вже о шостій годині вранці я опинився на Ковент-Гарденському ринку, купуючи букет для Дори. О десятій годині сидів уже на спині спеціально винайнятого баского сірого коника і риссю мчав до Норвуда. Букет я поклав у капелюх, щоб квіти не зів'яли.

Побачивши Дору в саду, я вдав, ніби не помічаю її та шукаю будинок, і поїхав повз нього, наче неспроможний знайти так добре знайомі мені ворота. Мабуть, й інші молоді джентльмени, що були в такому стані, як я тоді, роб­лять схожі дурниці. Але ось я таки знайшов будинок, зіскочив з коня біля садової хвіртки і пішов у своїх залізних черевиках до Дори, яка сиділа на лавочці під бузковим кущем. Яким дивовижним створінням була вона цього чудового ранку, серед метеликів, у білому солом'яному капелюшку і в небесно-блакитній сукні. З нею була якась молода леді, трохи старша за неї, майже двадцяти років, я б сказав. Прізвище її було міс Мілз, а Дора звала її Джулія. Вона була нерозлучною подругою Дори. Щаслива міс Мілз!

Джіп теж був там і, звичайна річ, знову гавкав на мене. Коли я підніс свій букет, він заскреготав зубами від ревнощів. І мав повне право! Коли б лише він мав хоч найменше уявлення, як обожнюю я його хазяйку, то певно загриз би мене.

— О, спасибі, містере Копперфілд. Які чудові квіти! — сказала Дора.

Я мав був сказати, що квіти ці здавалися мені чудовими, аж поки я не побачив їх поруч із нею. Адже протягом кількох миль готував я ці слова. Але вимовити їх так і не спромігся. Чари її зовсім запаморочили мене. Бачити, як притулила вона квіти до свого пухкенького підборіддячка, означало втратити самовладання та здатність розмовляти. Дивуюся, чому я не сказав: «Вбийте мене, якщо ви милостиві, міс Мілз! Не дайте мені пережити цю хвилину!»