Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Потонув, — відповів містер Пеготті.

Я дуже здивувався, що містер Пеготті не був батьком Гема. У мене з'явилися сумніви, чи не помиляюсь я взагалі щодо сімейних відносин у цьому будинку. Мені так цікаво було довідатися про це, що я наважився розпитувати містера Пеготті далі.

— А маленька Ем’лі, — сказав я, глянувши на неї. — Адже ж вона ваша донька, чи не так, містере Пеготті?

— Ні, сер. Мій зять Том був її батьком.

Я не міг утриматись.

— І він помер, містере Пеготті? — натякнув я після ще однієї пристойної паузи.

— Потонув! — відповів містер Пеготті.

Я відчував, що далі розмовляти на цю тему важко, але я ще не вичерпав питань. І мені кортіло довідатися про все. Тому я запитав:

— А у вас немає своїх дітей, містер Пеготті?

— Ні, мастере, — відказав він, коротко розсміявшись. — Я нежонатий.

— Неодружений? — здивувався я. — А вона хто ж, містере Пеготті? — вказав я на особу у фартусі, яка була зайнята плетінням.

— Це місіс Геммідж, — відповів містер Пеготті.

— Геммідж, містере Пеготті?

Але тут Пеготті — я маю на увазі мою власну Пеготті — зробила мені такий виразний жест рукою, що мені лишилося смирненько сидіти і дивитися на мовчазне товариство. Коли я пішов спати, Пеготті потайки розповіла мені, що Гем і Ем’лі були його осиротілими племінником і племінницею, яких мій господар всиновив у різний час, коли були вони ще немовлятами, залишеними напризволяще. А місіс Геммідж була вдовою його товариша — рибалки, який помер у великих злиднях. Пеготті й сам був злидарем, казала моя нянька, але він був гарний, як золото, і вірний, як сталь, — таких порівнянь вжила вона. Єдина тільки річ могла його дуже розгнівати — коли говорили про його великодушність. Тоді він починав лаятися, бити по столу правою рукою (одного разу так вдарив, що у столі з'явилася тріщина) та кричати якесь моторошне слово, що його ніхто не міг зрозуміти, хоч усі відчували, що мало воно якесь дивне та грізне значення.

Великодушність мого господаря дуже зворушила мене.

Я прислухався, як жінки лягали спати в іншій каюті на носі корабля, як містер Пеготті і Гем припасували собі гамаки до гаків, що їх я помітив у сволоку, і помалу засинав у чудовому гуморі. А вітер тим часом ревів на морі і люто шугав над рівниною. Мене трохи бентежило, що вночі може рушитися буря. Але я заспокоював себе тим, що лежу в судні, та з такою людиною на борту, як містер Пеготті, можна нічого не боятись.

Але нічого страшного так і не трапилося. Зайнявся ранок. Коли перше проміння сонця блиснуло в моєму дзеркальці, я схопився з ліжка та побіг на берег, де маленька Ем’лі вже збирала камінці.

— Ви справжня морячка, правда ж? — спитав я Ем’лі.

Не думаю, щоб я був справді переконаний у цьому, але з ввічливості я мусив щось сказати. На хвилинку я побачив блискуче вітрило в її ясних очах, яке насправді було у морі неподалік від нас, тому і спала мені думка вимовити ці слова.

— Ні, — відповідала Ем’лі, похитуючи головою, — я боюся моря.

— Боїтеся? — спитав я, хоробро поглядаючи на могутній океан. — А мені так зовсім не страшно.

— Ах, воно таке жорстоке! — сказала Ем’лі. — Воно так жорстоко обходиться з нашими чоловіками. Я бачила, як воно на друзки розбило одну барку — таку велику, як наш будинок.

— Сподіваюся, що то була не та барка...

— В якій потонув тато? — підхопила Ем’лі. — Ні. Не та, тієї барки я ніколи не бачила.

— А його ви бачили? — спитав я.

Маленька Ем’лі похитала головою.

— Я не пригадую його.

Який збіг обставин! Я негайно розповів їй, що теж ніколи не бачив свого батька, що ми з матір'ю зав­жди жили самі та були дуже щасливі, і збиралися так само жити й надалі; що могила мого батька знаходиться неподалік від нашого дому під тінню високих дерев, серед яких я часто гуляю, слухаючи співи птахів. Але тут з'ясувалося, що є різниця між сирітством Ем’лі та моїм. Її мати вмерла раніше за батька; і ніхто не знав, де його могила, відомо було тільки, що він лежить десь на дні морському.

— Крім того, — додала Ем’лі, шукаючи камінці та мушлі, — ваш батько був джентльмен, а ваша мати — леді. Мій же батько був рибалкою, мати моя була дочкою рибалки, і мій дядько Ден — теж рибалка.

— Ден — це ім'я містера Пеготті? — спитав я.

— А він там, дядько Ден! — відповіла Ем’лі, вказуючи на корабель-будинок.

— Я про нього й кажу. Він, мабуть, дуже добрий.

— Добрий? — перепитала Ем’лі. — Ще б пак! Та якби я стала знатною леді, я подарувала б йому небесно-голубий сюртук з діамантовими ґудзиками, нанкові штани, червоний оксамитовий жилет, триріжний капелюх, великий золотий годинник, срібну люльку та й цілу скриню грошей!