Чарлз Діккенс - Девід Копперфілд

— Кожен, хто знає мене, розбещує мене компліментами, здається, — відказала вона, усміхаючись.

— Ні, ви ж не така, як усі інші. Ви така добра, така лагідна. У вас такий благородний характер! Все, що ви робите, зав­жди справедливе.

— Ви так говорите про мене, — з милим сміхом перепинила мене Агнес, — ніби я — колишня міс Ларкінс.

— Ну, що ви, Агнес. Не справедливо так зловживати моєю довірою, — відповів я, червоніючи від згадки про ту, що займала мої думки. — Але я все одно буду довіряти вам, Агнес, це ніколи не зміниться. Як трапиться зі мною якась біда, або я закохаюсь, я завжди вам розповідатиму, якщо дозволите, навіть якщо трапиться мені закохатися серйозно.

— Ну, ви зав­жди закохувалися серйозно! — знову розсміялася Агнес.

— О! То були дитячі, школярські уподобання! — відповів я, теж сміючись, але не без ніяковості. — Тепер все інакше, і, мабуть, прийде час, коли я буду страшенно серйозний. Дивує мене, що ви самі досі не закохалися серйозно, Агнес.

Агнес знову розсміялась і похитала головою.

— О, я знаю, що ви не закохані, — бо коли б це з вами трапилось, ви розповіли б мені. Або принаймні, — зазначив я, помітивши легке збентеження на її обличчі, — ви дали б мені змогу самому зрозуміти це. Але я не знаю нікого, хто гідний був би любити вас, Агнес. Це мусить бути чоловік благороднішого характеру і взагалі значно гідніший, ніж усі, кого я бачив тут, — тільки тоді я дам свою згоду. Надалі я пильно стежитиму за всіма вашими шанувальниками, і будьте певні, що ставитиму високі вимоги до того, кому пощастить привернути вашу увагу.

У напівжартівливих, напівсерйозних визнаннях ми далеко відійшли від наших колишніх, по-дитячому дружніх відносин. Але раптом Агнес уважно глянула на мене і сказала зовсім іншим тоном:

— Тротвуде, я хотіла дещо спитати вас, бо, мабуть, не скоро матиму нагоду ще поговорити з вами. Та й нікого іншого я, звичайно, про це не питала. Чи не помітили ви, як змінився тато?

Я справді помітив і часто питав себе, чи помічала це й вона. Мабуть, вона прочитала відповідь на моєму обличчі, бо на хвилину опустила вії, і я помітив на них сльози.

— Що ж ви помітили, скажіть мені? — тихо проказала вона.

— Я гадаю... можна мені бути зовсім відвертим, Агнес, бо я його дуже люб­лю?

— Так, — сказала вона.

— Я гадаю, що йому шкодить та звичка, яка вкоренилася в ньому за останні часи. Він часто буває дуже нервовий, чи то мені тільки здається...

— Ні, то не тільки здається, — сказала Агнес, похитуючи головою.

— Рука його тремтить, мова уривається, в очах з'являється якийсь дикий вираз. Я помітив, що в таких випадках, коли він зовсім не в настрої, його здебільшого викликають в якихось справах.

— Це робить Урія, — сказала Агнес.

— Так, а тато ваш, почуваючись неготовим до справ, не розуміючи в цей час нічого, гнівається на себе, впадає в розпач; і наступного дня йому стає гірше, потім ще гірше, аж доки він не стає зовсім змучений і втомлений. Хай вас не бентежать мої слова, Агнес, але я одного разу побачив, як він, перебуваючи в такому стані, поклав голову на стіл і заплакав, мов дитина.

Вона швидко і легко торкнулася пальцем моїх уст, коли я ще говорив, і миттю пішла до дверей назустріч батькові. Зворушливий був вираз її обличчя, коли вона обійняла батька, і вони обоє глянули на мене. В прекрасних очах її світилася безмежна ніжність до батька, вдячність за всі його піклування і любов, разом з тим я бачив у них благання поводитися з ним зав­жди ніжно, і навіть думки лихої про нього не допускати! Вона пишалася ним і разом з тим журилась і турбувалася за нього. Я бачив, що вона сподівається цього і від мене. Жодні слова не могли мене зворушити більше, ніж цей її погляд.

Ми мали пити чай у доктора Стронга. Прийшовши туди, ми побачили біля каміна доктора, його юну дружину та її матір. Доктор, вважаючи мою невеличку подорож мало не мандрівкою до Китаю, прийняв мене, як почесного гостя; він наказав покласти у вогонь ціле поліно, щоб при світлі каміна краще бачити обличчя свого колишнього учня.

— Я тепер уже небагато бачитиму нових юних облич, Вікфілде, — сказав доктор, гріючи руки. — Я стаю ледачий і хочу відпочити. Через шість місяців я випущу зі школи всіх своїх юнаків і почну спокійне життя.

— Ви про це говорите вже років десять, докторе, — відповів містер Вікфілд.

— Але тепер я збираюся це зробити, — мовив доктор. — Мій перший помічник заступить мене — зрештою, я кажу це серйозно. Ви зв'яжете нас контрактом, та дивіться, міцніше зв'яжіть, наче пару шахраїв.