Марко Вовчок - Твори

— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.

— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!

— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.

— Та до смертi терпiтимете?

— I терпiтиму, пташко.

Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…

Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.

— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!

Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. «Це лихо дочасне, не вiчне!» — думаю.

То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!

Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько — шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено, — i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє — аж б'є. А найдорожча штука-висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi, — її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько — князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був, — ось iз його малювання, — не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп'ятi: «Що, — каже, — те свiтове — i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець — князь, великого чину дойшов…»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна — того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх, — з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.

Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали…

Не гадки нашiй панiї по такому життю…

Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв… Жила я в батька-матерi, — боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

— Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

— Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панiї рокiв з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане, — тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть Проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.