Лев Толстой - Війна і мир 1-2

«Вся Москва тільки й говорить, що про війну. Один з моїх двох братів уже за кордоном, другий з гвардією, яка виступає в похід до кордону. Наш любий государ покидає Петербург і, як гадають, має намір сам рискувати своїм дорогоцінним існуванням у випадковостях війни. Дай боже, щоб корсіканське страховисько, яке порушує спокій Європи, скинув у безодню той ангел, якого всемогутній із своєї добрості поставив над нами повелителем. Не кажучи вже про моїх братів, ця війна відібрала в мене одного з найближчих моєму серцю. Я кажу про молодого Миколу Ростова, який при своєму ентузіазмі не міг стерпіти бездіяльності і залишив університет, щоб вступити до армії. Признаюсь вам, люба Марі, що, незважаючи на всю його молодість, від'їзд його в армію був для мене великим горем. В молодикові, про якого я казала вам минулого літа, стільки благородства, справжньої молодості, яку зустрічаєш так рідко в наші часи між нашими двадцятилітніми стариками! В нього особливо багато одвертості і серця. Він такий чистий і сповнений поезії, що мої взаємини з ним, при всій скороминучості своїй, були однією з найсолодших утіх мого бідного серця, яке вже так багато страждало. Я вам розкажу коли-небудь про наше прощання і все, що говорилось під час прощання. Все це ще надто свіже… Ох! любий друже, ви щасливі, що не знаєте цих палючих утіх, цих пекучих жалів. Ви щасливі, бо жалі звичайно сильніші за утіхи. Я дуже добре знаю, що граф Микола занадто молодий для того, щоб стати для мене чим-небудь іншим, ніж другом. Але ця солодка дружба, ці такі поетичні й такі чисті взаємини були потребою мого серця. Та годі про це. Головна новина, якою заклопотана вся Москва, — смерть старого графа Безухова і його спадщина. Уявіть собі, три княжни одержали якусь дрібницю, князь Василь — нічого, а П'єр — спадкоємець усього і, крім того, визнаний законним сином, і тому графом Безуховим і власником найбільшого багатства в Росії. Кажуть, що князь Василь відігравав дуже гидку роль у всій цій історії і що він поїхав до Петербурга дуже збентежений. Признаюсь вам, я дуже погано розумію всі ці справи з духівницями; знаю лише, що відколи молодик, якого всі ми знали під іменем просто П'єра, зробився графом Безуховим і власником однієї з кращих маєтностей Росії, — я забавляюся спостереженнями над зміною тону матусь, у яких є дочки-відданиці, і самих панночок у ставленні до цього добродія, який (у дужках хай буде сказано) завжди здавався мені дуже нікчемним. Через те, що вже два роки всі забавляються тим, що підшукують женихів для мене, яких я здебільшого не знаю, шлюбна хроніка Москви робить мене графинею Безуховою. Але ви розумієте, що я анітрохи цього не бажаю. До речі про шлюби. Чи знаєте ви, що недавно громадська тіточка Анна Михайлівна довірила мені під непорушним секретом задум влаштувати ваш шлюб. Це не більше й не менше, як син князя Василя, Анатоль, якого хочуть влаштувати, одруживши його з багатою і знатною дівицею, і на вас припав вибір батьків. Я не знаю, як ви подивитесь на цю справу, але я вважаю за свій обов'язок заздалегідь повідомити вас. Він, кажуть, дуже гарний і великий гультяй. От і все, що я могла дізнатися про нього.

Та годі балакати. Кінчаю мій другий аркушик, а матуся прислала по мене, щоб їхати обідати до Апраксіних.

Прочитайте містичну книжку, яку я вам посилаю, вона має в нас величезний успіх. Хоч у ній є речі, які трудно збагнути кволому розумові людському, але це чудова книжка; читання її заспокоює і підносить душу. Прощавайте. Моє шанування вашому батечкові і мої вітання мамзель Бур'єн. Обіймаю вас від щирого серця.

Жюлі.

P. S. Напишіть мені про вашого брата і про його чарівну дружину».

«Любий, безцінний друже. Ваш лист від 13-го приніс мені велику радість. Ви все ще любите мене, моя поетична Жюлі. Розлука, про яку ви говорите так багато поганого, видно, не мала на вас свого звичайного впливу Ви скаржитесь на розлуку, що ж я мала б сказати, якби сміла, — я, зоставшись без усіх тих, хто мені дорогий? Ах, якби не було в нас утіхи релігії, життя було б дуже сумним. Чому приписуєте ви мені строгий погляд, коли говорите про вашу прихильність до молодика. У цьому відношенні я сувора лише до себе. Я розумію ці почуття в інших, і коли не можу схвалювати їх, ніколи не зазнавши, то я й не засуджую їх. Мені здається тільки, що християнська любов до ближнього, любов до ворогів достойніша, радісніша і краща, ніж ті почуття, що їх можуть навіяти прекрасні очі молодика молодій дівчині, поетичній і сповненій любові, як ви.