Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Соня з тривогою на обличчі ввійшла до вітальні.

— Наташа трохи занедужала; вона у своїй кімнаті і бажала б вас бачити. Марія Дмитрівна в неї і теж просить вас.

— До речі, ви ж дуже дружні з Волконським, мабуть, що-небудь переказати хоче, — сказав граф. — Ах, боже мій, боже мій! Як усе добре було! — І, взявшись за рідкі сиві виски, граф вийшов з кімнати.

Марія Дмитрівна сказала Наташі про те, що Анатоль був жонатий. Наташа не хотіла вірити їй і вимагала підтвердження цього від самого П'єра. Соня розповіла це П'єру в той час, як вона проводила його коридором до Наташиної кімнати.

Наташа, бліда, сувора, сиділа біля Марії Дмитрівни і від самих дверей зустріла П'єра гарячково-блискучим, запитливим поглядом. Вона не усміхнулася, не кивнула йому головою, вона тільки затято дивилася на нього, і погляд її питав його лише про те, чи друг він — для Анатоля, чи такий самий ворог, як і всі інші. Сам по собі П'єр, очевидно, не існував для неї.

— Він усе знає, — сказала Марія Дмитрівна, показуючи на П'єра і звертаючись до Наташі. — Нехай він тобі скаже, чи правду я говорила.

Наташа, як підстрілений, загнаний звір спостерігає наближення собак та мисливців, дивилась то на Марію Дмитрівну, то на П'єра.

— Наталіє Іллівно, — почав П'єр, опустивши очі з почуттям жалю до неї і з огидою до тієї операції, яку він мав робити, — правда це чи не правда — для вас повинно бути однаково, бо…

— То це неправда, що він жонатий?

— Ні, це правда.

— Він жонатий був і давно? — спитала вона. — Слово честі?

П'єр дав їй слово честі.

— Він ще тут? — спитала вона швидко.

— Так, я його щойно бачив.

Вона, очевидно, була неспроможна говорити і робила руками знаки, щоб ішли від неї.

П'єр не залишився обідати, а зараз же вийшов з кімнати і поїхав. Він поїхав розшукувати по місту Анатоля Курагіна, від думки про якого тепер уся кров у нього приливала до серця, і йому важко було переводити дух. На горах, у циганів, у Comoneno — його не було. П'єр поїхав до клубу. В клубі все йшло своїм звичаєм: гості, з'їхавшись обідати, сиділи групами і здоровалися з П'єром і розмовляли про міські новини. Лакей, привітавши його, повідомив, знаючи П'єрові знайомства і звички, що місце для нього залишено у маленькій їдальні, що князь Михайло Захарович у бібліотеці, а Павло Тимофійович не приїжджали ще. Один з П'єрових знайомих серед розмови про погоду спитав його, чи чув він, що Курагін викрав Ростову, як говорять у місті, чи правда це? П'єр, засміявшись, сказав, що це нісенітниця, бо він зараз оце від Ростових. Він питав усіх про Анатоля; йому сказав один, що не приїжджав ще, другий, що він обідатиме тут сьогодні. П'єру чудно було дивитися на цю спокійну, байдужу юрму людей, яка не знала того, що робилося в нього в душі. Він пройшовся по залі, почекав, поки всі з'їхались, і, не дочекавшись Анатоля, не сів обідати, а поїхав додому.

Анатоль, якого він шукав, сьогодні обідав у Долохова і радився з ним про те, як виправити зіпсовану справу. Йому здавалося, що конче треба побачитися з Ростовою. Увечері він поїхав до сестри, щоб переговорити з нею, в який спосіб влаштувати це побачення. Коли П'єр, марно об'їздивши всю Москву, повернувся додому, камердинер повідомив його, що князь Анатолій Васильович у графині. Вітальня графині була повна гостей.

П'єр, не здороваючись з дружиною, якої він не бачив після приїзду (вона більше, ніж будь-коли, ненависна була йому в цю хвилину), увійшов до вітальні і, побачивши Анатоля, підійшов до нього.

— Ah, Pierre, — сказала графиня, підходячи до чоловіка. — Ти не знаєш, у якому становищі наш Анатоль… — Вона зупинилася, побачивши в низько опущеній голові чоловіка, у його блискучих очах, у його рішучій ході той страшний вираз люті і сили, який вона знала і відчула на собі після його дуелі з Долоховим.

— Де ви — там розпуста, зло, — сказав П'єр до дружини. — Анатолю, ходімо, мені треба поговорити з вами, — промовив він по-французькому.

Анатоль оглянувся на сестру і слухняно встав, готовий іти за П'єром.

П'єр, узявши його за руку, шарпнув до себе і рушив до дверей.

— Si vous vous permettez dans mon salon [550], — пошепки промовила Елен; але П'єр, не відповідаючи їй, вийшов з кімнати.

Анатоль ішов за ним своєю звичайною, бравою ходою. Але на обличчі в нього було помітно занепокоєння.

Ввійшовши до свого кабінету, П'єр зачинив двері і звернувся до Анатоля, не дивлячись на нього.

— Ви обіцяли графині Ростовій одружитися з нею? хотіли викрасти її?

— Дорогий мій, — відповів Анатоль по-французькому (як і точилася вся розмова), — я не вважаю себе зобов'язаним відповідати на допити, чинені в такому тоні.