Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Микола пустив своїх коней; Захар, витягнувши вперед руки, цмокнув і пустив своїх.

— Ну, держись, паничу, — промовив він. Ще швидше поруч полетіли тройки, і швидко перемінювались у бігу ноги коней. Микола став забирати вперед. Захар, не змінюючи положення витягнених рук, підняв одну руку з віжками.

— Брешеш, паничу, — прокричав він до Миколи. Микола галопом пустив своїх коней і випередив Захара. Коні засипали дрібним, сухим снігом обличчя сідоків, поруч з ними звучали дрібні перебори і плутались у бистрому русі ноги і тіні випереджуваної тройки. Свист полозів по снігу і жіночий вереск розтиналися з усіх боків.

Знову зупинивши коней, Микола оглянувся круг себе. Навколо була все та ж пройнята наскрізь місячним сяйвом чарівна рівнина з розсипаними по ній зорями.

«Захар кричить, щоб я взяв ліворуч; а нащо ліворуч? — думав Микола. — Хіба ми до Мелюкових їдемо, хіба це Мелюковка? Ми бозна-де їдемо і бозна-що з нами діється — і дуже дивне і гарне те, що з нами діється». — Він оглянувся в сани.

— Подивись, у нього і вуса і вії — усе біле, — сказав один з тих, що сиділи, чудний, гарненький і чужий, з тонкими вусами та бровами.

«Цей, здається, була Наташа, — подумав Микола, — а це m-me Schoss; а може, й ні; а цей черкес з вусами — не знаю хто, але я люблю II».

— Не холодно вам? — спитав він. Вони не відповіли і засміялися. Діммлер з задніх саней щось кричав, мабуть, смішне, але не можна було розібрати, що він кричить.

— Так, так, — сміючись відповіли голоси.

Однак ось якийсь чарівний ліс з мінливими чорними тінями та блискітками алмазів і з якоюсь анфіладою мармурових сходів і якісь срібні дахи чарівних будівель, і пронизливе скавучання якихось звірів. «А якщо й справді це Мелюковка, то ще чудніше, що ми їхали бозна-де, а приїхали в Мелюковку», — думав Микола.

Справді, це була Мелюковка, і на під'їзд вибігли дівки та лакеї зі свічками й радісними обличчями.

— Хто такий? — питали з під'їзду.

— Графські ряджені, по конях бачу, — відповіли голоси.

Пелагія Данилівна Мелюкова, широка, енергійна жінка, в окулярах і в капоті нарозхрист, сиділа у вітальні, оточена дочками, яким вона намагалася не дати нудьгувати. Вони повільно лили віск і дивились, які виходили фігури, коли в передпокої заступали й загомоніли приїжджі.

Гусари, панії, відьми, блазні, ведмеді, прокашлюючись і витираючи припалі інеєм від морозу обличчя в передпокої, увійшли до зали, де квапливо засвічували свічки. Блазень Діммлер і пані Микола відкрили танець. Оточені галасливими дітьми, ряджені, закриваючи обличчя і змінюючи голоси, розкланювались перед господинею і ставали хто де в кімнаті.

— Ах, впізнати не можна! А Наташа ж бо! Подивіться, на кого вона схожа! Справді, нагадує когось. А Едуард Карлович який гарний! Я не впізнала. Та як танцює! Ой, матінко, і черкес якийсь; їй-бо, як до лиця Сонечці. А це ще хто? Ну, утішили! Столи он прийміть, Микито, Баню. А ми так тихо сиділи!

— Ха-ха-ха!.. А гусар, гусар який! Наче хлопчик, і ноги!.. Я дивитись не можу… — лунали голоси.

Наташа, улюблениця молодих Мелюкових, з ними разом зникла в задні кімнати, куди було сказано дати корка і різні халати та чоловічий одяг, які у прочинені двері приймали від лакея оголені дівочі руки. Через десять хвилин уся молодь родини Мелюкових приєдналась до ряджених.

Пелагія Данилівна, розпорядившись очищенням місця для гостей і вгощенням для панів і дворових, не скидаючи окулярів, ходила, стримано усміхаючись, поміж рядженими, близько дивлячись їм в обличчя і нікого не впізнаючи. Вона не впізнавала не тільки Ростових і Діммлера, але й ніяк не могла впізнати ні своїх дочок, ні тих чоловікових халатів та мундирів, що були на них.

— А це чия така? — питала вона, звертаючись до своєї гувернантки і дивлячись в обличчя своєї дочки, що вбралася за казанського татарина. — Здається, з Ростових хтось. Ну, а ви, пане гусар, в якому полку служите? — питала вона Наташу. — Туркові он, туркові пастили подай, — казала вона буфетникові, що розносив солодощі, — це їхнім законом не заказано.

Іноді, дивлячись на чудні, але смішні па, які виробляли танцюристи, твердо вирішивши, що ніхто їх не впізнає, бо вони ряджені, і тому не бентежачись, — Пелагія Данилівна закривалась хусточкою, і все опасисте тіло її тряслось від нестримного доброго, старечого сміху.

— А Сашинет моя, Сашинет! — примовляла вона.

Після російських танців і хороводів Пелагія Данилівна з'єднала всіх дворових і панів докупи в одно велике коло; принесли персня, шворочку та карбованця і почалися загальні гри.