Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Та графиня не погодилась пустити графа: у нього всі ці дні боліла нога. Вирішили, що Іллі Андрійовичу їхати не можна, а що коли Луїза Іванівна (m-me Schoss) поїде, то панночкам можна їхати до Мелюкової. Соня, завжди боязка й соромлива, настійніше за всіх почала просити Луїзу Іванівну не відмовити їм.

Сонине вбрання було найкраще. Її вуса та брови напрочуд були їй до лиця. Всі казали їй, що вона дуже гарна, і вона була в невластивому їй збуджено-енергійному настрої. Якийсь внутрішній голос говорив їй, що сьогодні або ніколи вирішиться її доля, і вона в своєму чоловічому одягу здавалася зовсім іншою людиною. Луїза Іванівна погодилась, і через півгодини чотири тройки з дзвінками та бубонцями, знімаючи вищання і свистіння відрізами по морозному снігу, під'їхали до ганку.

Наташа перша дала тон святкових веселощів, і ці веселощі, заполонюючи одного по одному, дедалі більш посилювались і дійшли краю в той час, коли всі вийшли на мороз і, перемовляючись, перекликаючись, сміючись і кричачи, розсілися по санях.

Дві тройки були розгонні, третя тройка старого графа, з орловським рисаком у голоблях; четверта — власна Миколова, з його низеньким косматим вороним голобельним конем. Микола у своєму баб'ячому вбранні, на яке він надів гусарського плаща і підперезав його, стояв усередині своїх саней, підібравши віжки.

Було так видно, що він бачив, як виблискували у місячному сяйві бляхи і очі коней, які злякано оглядалися на сідоків, що галасували під темним дашком під'їзду.

В Миколові сани сіли Наташа, Соня, m-me Schoss і дві дівчини. У сани старого графа сіли Діммлер з дружиною і Петя; в решту розсілися ряджені дворові.

— Паняй вперед, Захаре! — крикнув Микола до батькового кучера, щоб мати нагоду випередити його в дорозі.

Тройка старого графа, в яку сів Діммлер та інші ряджені, завищала полозами, наче примерзаючи до снігу, і побризкуючи густим дзвінком, рушила вперед. Припряжні налягали на голоблі і вгрузали, вивертаючи як цукор міцний і блискучий сніг.

Микола рушив за першою тройкою; ззаду зашуміли і завищали інші. Спочатку їхали повільною риссю по вузькій дорозі. Поки їхали повз сад, тіні від оголених дерев лежали густо поперек дороги і ховали яскраве сяйво місяця, але тільки-но виїхали за огорожу, алмазно-блискуча, з сизим відблиском снігова рівнина, вся облита місячним сяйвом і непорушна, відкрилася з усіх боків. Раз, раз штовхнуло на вибої передні сани; так само штовхнуло другі сани і треті, і, зухвало порушуючи заковану тишу, став розтягатися ключ саней.

— Слід заячий, багато слідів! — прозвучав у морозному скованому повітрі Наташин голос.

— Як видно, Nicolas! — сказав Сонин голос. Микола оглянувся на Соню і пригнувся, щоб ближче розглядіти її обличчя. Якесь зовсім нове, миле лице з чорними бровами і вусами, в місячному сяйві близько й далеко, виглядало із соболів.

«Це перше була Соня», — подумав Микола. Він ближче придивився до неї і усміхнувся.

— Ви чого, Nicolas?

— Нічого, — сказав він і повернувся знову до коней.

Виїхавши на вторований битий шлях, примаслений полозами і геть посічений слідами шипів, видними в сяйві місяця, коні самі стали натягати віжки й піддавати ходу. Лівий припряжний, загнувши голову, стрибками пошарпував свої посторонки. Голобельний розгойдувався, поводячи вухами, наче питаючи: «починати чи рано ще?» Попереду, вже далеко відділившись і все далі подзвонюючи густим дзвінком, ясно виднілася на білому снігу чорна Захарова тройка. Чутно було з його саней покрикування і регіт, і голоси ряджених.

— Ну бо ви, милесенькі! — крикнув Микола, з одного боку посмикуючи за віжку й одводячи з батогом руку. І тільки по тому, як посилився наче назустріч вітер та по шарпанню припряжних, що натягали і все піддавали скоку, помітно було, як швидко полетіла тройка. Микола оглянувся назад. З галасом і вереском, махаючи батогами і примушуючи йти в галоп голобельних, поспівали інші тройки. Голобельний стійко погойдувався під дугою, не думаючи збивати і обіцяючи ще й ще піддати, коли треба буде.

Микола наздогнав першу тройку. Вони з'їхали з якоїсь гори, в'їхали на широко роз'їжджену дорогу лукою біля річки.

«Де це ми їдемо? — подумав Микола. — Косою лукою, мабуть. Та ні, це щось нове, чого я ніколи не бачив. Це не Коса лука і не Дьомкіна гора, а бозна-що таке! Це щось нове і чарівне. Ну, хоч би що там було!» — І він, крикнувши на коней, став обминати першу тройку.

Захар стримав коней і обернув своє вже вкрите інеєм до брів обличчя.