Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Старий граф, який завжди держав величезну охоту, а тепер передав усю її в синові руки, цього дня, 15 вересня, розвеселившись, зібрався сам теж виїхати.

Через годину уся охота була біля ганку. Микола зі строгим і серйозним виглядом, мовляв, нема часу тепер морочитися дрібницями, пройшов повз Наташу і Петю, які щось розповідали йому. Він оглянув усі частини охоти, послав наперед зграю і мисливців у заїзд, сів на свого рижого Донця і, підсвистуючи собак своєї зграї, рушив через тік у поле, що вело до Отрадненського запусту. Коня старого графа, буланого, якого називали Вифлянкою, вів графський стременний, а сам він мав прямо виїхати у дрожці на залишений для нього лаз.

Усіх гончаків виведено було п'ятдесят чотири собаки, під якими виїхало доїжджачих і вижлятників шість чоловік. При хортах було, крім панів, вісім чоловік, за якими гасало понад сорок хортів, так що з панськими зграями виїхало в поле коло ста тридцяти собак і двадцяти кінних мисливців.

Кожен собака знав господаря і кличку. Кожен мисливець знав своє діло, місце і призначення. Тільки-но вийшли за огорожу, всі без галасу і розмов, рівномірно і спокійно розтяглися по дорозі й по полю, що вели до отрадненського лісу.

Як по хутряному килиму, ішли по полю коні, зрідка чалапаючи по калюжах, коли переходили через дорогу. Імлисте небо все ще непомітно і рівномірно спускалося на землю; в повітрі було тихо, тепло, безгомінно. Зрідка чутно було то мисливське підсвистування, то хропіння коня, то виляск гарапником чи скавуління собаки, що йшов не на своєму місці.

Коли від їхали з версту, назустріч охоті Ростових з туману з'явилося ще п'ять вершників з собаками. Попереду їхав моложавий, гарний старик з великими сивими вусами.

— Здрастуйте, дядечку, — сказав Микола, коли старий під'їхав до нього.

— Чисте діло марш!.. Так і знав, — заговорив дядечко (це був далекий родич, небагатий сусіда Ростових), — так і знав, що не втерпиш, і добре, що їдеш. Чисте діло марш! (Це була улюблена дядечкова приказка.) Бери запуст зараз, а то мій Гірчик доніс, що Ілагіни з охотою в Корниках стоять, вони в тебе — чисте діло марш! — під носом виводок візьмуть.

— Туди ж і йду. Що ж, звалити зграї? — спитав Микола. — Звалити…

Гончаків з'єднали в одну зграю, і дядечко з Миколою далі їхали поруч. Наташа, закутана хустками, з-під яких видно було збуджене, з блискучими очима обличчя, під'їхала до них у супроводі Петі і мисливця Михайла, які не відставали від неї, та берейтора, що був приставлений за няньку при ній. Петя чомусь сміявся, бив і смикав свого коня. Наташа гарно і впевнено сиділа на своєму вороному Арабчику і твердою рукою без зусилля осадила його.

Дядечко незадоволено оглянувся на Петю і Наташу. Він не любив поєднувати пустощі з серйозною справою полювання.

— Здрастуйте, дядечку, і ми їдемо, — прокричав Петя.

— Здрастуйте то здрастуйте, та собак не перечавіть, — суворо сказав дядечко.

— Миколенька, який чудовий собака Труніла! Він упізнав мене, — сказала Наташа про свого улюбленого гончака.

«Труніла, по-перше, не собака, а гончак», — подумав Микола і строго глянув на сестру, намагаючись дати їй відчути ту відстань, що мала розділяти їх у цю хвилину. Наташа зрозуміла це.

— Ви, дядечку, не думайте, що ми заважатимем кому-небудь, — сказала Наташа. — Ми станемо на своєму місці й не поворухнемося.

— І добре діло, графинечко, — сказав дядечко. — Тільки з коня он не впадіть, — додав він, — а то — чисте діло марш! — ні на чому ж триматися.

До острова Отрадненського запусту було сажнів зо сто, і доїжджачі підходили до нього. Ростов, вирішивши остаточно з дядечком, звідки кидати гончаків, і показавши Наташі місце, де їй стояти і де ніяк нічого не могло пробігти, рушив до яру в заїзд.

— Ну, небоже, на старого стаєш, — сказав дядечко, — дивись, не гладь (не прогав).

— Як доведеться, — відповів Ростов. — Карай, фюїть! — крикнув він, відповідаючи цим закликом на дядечкові слова. Карай був старий і потворний бурдастий пес, відомий тим, що він сам один не раз уже брав дорослого вовка. Всі стали на місця.

Старий граф, знаючи мисливську гарячність сина, поквапився, щоб не спізнитись, і ще не встигли доїжджачі під'їхати до місця, як Ілля Андрійович, веселий, рум'яний, з хиткими щоками, на своїх вороненьких під'їхав по врунах до залишеного йому лазу і, розправивши шубку й надівши мисливське приладдя, виліз на свою гладеньку, відгодовану, смирну й добру, посивілу, як і він, Вифлянку. Коней з дрожкою відіслали. Граф Ілля Андрійович, хоч і не мисливець вдачею, знаючи твердо мисливські закони, в'їхав у кущі узлісся, від яких він стояв, розібрав поводи, вмостився на сідлі і, почуваючи себе готовим, оглянувся усміхаючись.