Лев Толстой - Війна і мир 1-2

У такому стані були справи 14 вересня.

Цілий цей день охота була вдома; було морозно і колючо, але звечора стало хмурніти і відлигло. 15 вересня, коли молодий Ростов уранці в халаті виглянув у вікно, він побачив такий ранок, що кращого нічого не могло бути для полювання: наче небо тануло і без вітру спускалося на землю. Єдиним рухом у повітрі був повільний рух згори донизу мікроскопічних крапель мжички чи туману. На голому вітті саду висіли прозорі краплини і падали на щойно опале листя. Земля на городі, як мак, глянсувато-мокро чорніла і на недалекій відстані зливалася з тьмяним і вологим покровом туману. Микола вийшов на мокрий з нанесеним болотом ганок; пахло прив'ялим лісом і собаками. Чорноряба широкозада сука Милка з великими чорними банькатими очима, побачивши господаря, встала, потягнулась назад і лягла по-русачому, потім зненацька скочила й лизнула його просто в ніс і вуса. Другий хорт, побачивши господаря з квітникової доріжки, вигинаючи спину, рвучко кинувся до ганку і, піднявши правило (хвіст), став тертися об Миколові ноги.

— О гой! — пролунав у цей час той незрівнянний мисливський поклик, що поєднує в собі і найглибший бас, і найтонший тенор; і з-за рогу вийшов доїжджачий і ловчий Данило, по-українському під скобку обстрижений, сивий, зморшкуватий мисливець з гнутим гарапником у руці і з тим виразом незалежності та презирства до всього на світі, що буває тільки у мисливців. Він скинув свою черкеську шапку перед паничем і презирливо подивився на нього. Презирство це не було образливим для панича: Микола знав, що цей Данило, до всього ставлячись з презирством і стоячи над усім, проте є його кріпаком і мисливцем.

— Даниле! — сказав Микола, боязко почуваючи, що видиво цієї мисливської погоди, цих собак і мисливця вже проймає його тим непереборним мисливським почуттям, в якому людина забуває всі попередні наміри, як закоханий у присутності своєї коханої.

— Що звелите, ваше сіятельство? — спитав протодияконський охриплий від порськання бас, і двоє чорних блискучих очей глянули спідлоба на замовклого панича. «Що, хіба не витримаєш?» — наче сказали ці двоє очей.

— Гарний деньок, га? І гонити, і верхи літати, га? — сказав Микола, чухаючи Милку за вухами. Данило не відповів і покліпав очима.

— Уварку посилав послухати на світанку, — сказав його бас по хвилині мовчання, — каже, в Отрадненський запуст перевела, там вили. (Перевела — означало, що вовчиця, про яку вони обидва знали, перейшла з дітьми в отрадненський ліс — невелике відокремлене місце за дві версти від садиби.)

— А їхати ж треба? — сказав Микола. — Зайди-но до мене з Уваркою.

— Як накажете!

— То почекай же з годуванням.

— Слухаю.

Через п'ять хвилин Данило з Уваркою стояли у великому Миколовому кабінеті. Незважаючи на те, що Данило був невеликий на зріст, присутність його в кімнаті справляла таке враження, ніби бачиш коняку чи ведмедя на підлозі між меблею в обстановці людського життя. Данило сам це почував і, як звичайно, стояв біля самих дверей, намагаючись говорити тихо, не рухатись, щоб не поламати як-небудь панських покоїв, і поспішаючи все сказати і вийти на простір, з-під стелі під небо.

Закінчивши розпити і випитавши визнання Данила, що собаки нічого (Данилові й самому хотілось їхати), Микола сказав сідлати. Але тільки-но Данило хотів вийти, як до кімнати увійшла швидкими кроками Наташа, ще не причесана і не одягнута, у великій няниній хустці. Петя вбіг разом з нею.

— Ти їдеш? — спитала Наташа. — Я так і знала! Соня казала, що не поїдете. Я знала, що сьогодні такий день, що не можна не їхати.

— Ідемо, — неохоче відповів Микола, якому сьогодні не хотілось брати Наташу і Петю, бо він мав намір розпочати серйозне полювання. — Ідемо, та тільки по вовків: тобі нудно буде.

— Ти знаєш, що це найбільша моя втіха, — сказала Наташа. — Це негоже — сам їде, звелів сідлати, а нам нічого не сказав.

— «Тщетны россам все препоны», їдемо! — прокричав Петя.

— Та тобі ж не можна: матуся сказала, що тобі не можна, — промовив Микола, звертаючись до Наташі.

— Ні, я поїду, неодмінно поїду, — сказала категорично Наташа. — Даниле, звели нам сідлати, і Михайло щоб виїжджав з моєю зграєю, — звернулась вона до ловчого.

І так уже бути в кімнаті Данилові здавалось непристойним і важким, але мати яку-небудь справу з панночкою — для нього здавалось неможливим. Він опустив очі і, наче його це не стосувалося, поквапився вийти, щоб як-небудь ненароком не пошкодити панночці.