Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Вже смеркало, коли князь Андрій і П'єр під'їхали до головного під'їзду лисогорського дому. В той час, як вони під'їжджали, князь Андрій з усмішкою звернув П'єрову увагу на метушню, що сталася біля чорного ганку. Згорблена бабуся з торбиною на спині і невисокий чоловік у чорному вбранні і з довгим волоссям, побачивши, що в'їжджає коляска, кинулись бігти назад у ворота. Дві жінки вибігли за ними, і всі четверо, озираючись на коляску, злякано вбігли на чорний ганок.

— Це Машині божі люди, — сказав князь Андрій. — Вони прийняли нас за батька. А це єдине, в чому вона не підкоряється йому: він наказує гонити цих прочан, а вона приймає їх.

— Та що це таке божі люди? — спитав П'єр.

Князь Андрій не встиг відповісти йому. Слуги вийшли назустріч, і він розпитував про те, де старий князь і чи скоро має приїхати.

Старий князь був ще в місті, і його чекали з хвилини на хвилину.

Князь Андрій провів П'єра на свою половину, що завжди в повному порядку чекала його в батьковому домі, і сам пішов до дитячої.

— Ходім до сестри, — сказав князь Андрій, повернувшись до П'єра, — я ще не бачив її, вона тепер ховається і сидить зі своїми божими людьми. Так їй і треба, вона збентежиться, а ти побачиш божих людей. C'est curieux, ma parole [444].

— Qu'est ce que c'est que [445]божі люди? — спитав П'єр..

— А от побачиш.

Княжна Марія справді збентежилася і почервоніла плямами, коли ввійшли до неї. В її затишній кімнаті з лампадами перед кіотами, на дивані, за самоваром сидів поруч з нею молодий хлопець з довгим носом та довгим волоссям і в чернечій рясі.

У кріслі, біля нього, сиділа поморщена, худа бабуся з покірливим виразом дитячого обличчя.

— André, pourquoi ne pas m'avoir prévenu? [446]— сказала княжна Марія з лагідним докором, стаючи перед своїми прочанами, як квочка перед курчатами.

— Charmée de vous voir. Je suis très contente de vous voir [447], — сказала вона до П'єра в той час, як він цілував її в руку. Вона знала його дитиною, і тепер дружба його з Андрієм, його нещастя з дружиною, а головне, його добре, просте обличчя привернули її до нього. Вона дивилася на нього своїми чудесними променистими очима і, здавалось, казала: «Я вас дуже люблю, але, будь ласка, не смійтеся з моїх ». Обмінявшись першими фразами привітання, вони сіли.

— А, і Іванушка тут, — сказав князь Андрій, показуючи усмішкою на молодого прочанина.

— André! — благально сказала княжна Марія.

— Il faut que vous sachiez que c'est une femme [448], — сказав Андрій до П'єра.

— André, au nom de dieu! [449]— повторила княжна Марія.

Видно було, що глузливе ставлення князя Андрія до прочан і марне заступництво за них княжни Марії були звичні, усталені між ними взаємини.

— Mais, ma bonne amie, — сказав князь Андрій, — vous devriez au contraire m'être reconaissante de ce que j'explique à Pierre votre intimité avec ce jeune homme [450].

— Vraiment? [451]— сказав П'єр зацікавлено і серйозно (за що особливо вдячна йому була княжна Марія), вдивляючись крізь окуляри в обличчя Іванушки, який, зрозумівши, що йшлося про нього, хитрими очима оглядав усіх.

Княжна Марія зовсім даремне зніяковіла за своїх . Вони анітрохи не торопіли. Старенька, опустивши очі, але скоса позираючи на прибулих панів, перекинувши чашку вверх дном на блюдечку й поклавши біля неї обкусану грудочку цукру, спокійно і нерухомо сиділа у своєму кріслі, чекаючи, щоб їй запропонували ще чаю. Іванушка, попиваючи з блюдечка, спідлоба лукавими жіночими очима дивився на молодих людей.

— Де, в Києві була? — спитав князь Андрій стару.

— Була, батечку, — відповіла балакуча стара, — на саме різдво сподобилася в угодників причащатися святих небесних таїн. А тепер з Колязіна, батечку, благодать велика відкрилася…

— А Іванушка що, з тобою?

— Я сам по собі йду, благодійнику, — намагаючись говорити басом, сказав Іванушка. — Тільки в Юхнові з Палаженькою зійшлися…

Палаженька перебила свого товариша; їй, видно, хотілося розповісти те, що вона бачила.

— У Колязіні, батечку, велика благодать відкрилася.

— Що, мощі нові? — спитав князь Андрій.

— Годі-бо, Андрію, — сказала княжна Марія. — Не розповідай, Палаженько.

— Ні… що це ти, матінко, чому не розповідати? Я його люблю. Він добрий. Від бога обдарований, він мені, благодійник, десять карбованців дав, я пам'ятаю. Як була я в Києві, і каже мені Кирюша, юродивий — істинно божий чоловік, зиму й літо босий ходить. Чого ходиш, каже, не по своєму місцю, до Колязіна йди, там образ чудотворний, матінка пресвята богородиця відкрилася. Я по тих словах попрощалася з угодниками й пішла…

Усі мовчали, тільки прочанка говорила розміреним голосом, втягаючи в себе повітря.