Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Та як же жити для самого себе? — у запалі спитав П'єр. — А син, а сестра, а батько?

— Та це все той самий я, це не інші, — сказав князь Андрій, — а інші, ближні, le prochain, як ви з княжною Марією називаєте, це головне джерело омани і зла. Le prochain [442]— це ті твої київські селяни, яким ти хочеш зробити добро.

І він подивився на П'єра глузливо-задирливим поглядом. Він, очевидно, викликав П'єра.

— Ви жартуєте, — дедалі більш гаряче говорив П'єр. — Які ж можуть бути омана і зло в тому, що я бажав (дуже мало й погано здійснив, але бажав) зробити добро, та й зробив хоч дещо? Яке ж може бути зло в тому, що нещасні люди, наші селяни, люди, такі ж, як і ми, що виростають і помирають, розуміючи бога і правду лише як обряд та безглузду молитву, повчатимуться у втішливих віруваннях майбутнього життя, відплати, нагороди, утіхи? Які ж зло і омана в тому, що я дам притулок старому, лікаря і лікарню людям, які помирають від хвороби без допомоги, коли так легко матеріально допомогти їм? І хіба не відчутне, не безперечне благо в тому, що я дам відпочинок і дозвілля селянинові, жінці з дитиною, які не мають ні вдень ні вночі спокою?.. — говорив П'єр квапливо і шепеляво. — І я це зробив, хоч погано, хоч мало, але зробив дещо для цього, і ви не тільки не викличете в мені зневіри в тому, що я зробив добре, але й не переконаєте, що ви самі цього не думаєте. А головне, — говорив далі П'єр, — я ось що знаю, і я знаю напевно: що втіха робити це добро є єдине справжнє щастя життя.

— Справді, якщо так поставити питання, то це інша річ, — сказав князь Андрій. — Я будую дім, насаджую сад, а ти лікарні. І те, і це може правити за проводження часу. А що справедливо, що добре — полиш на розсуд того, хто все знає, а не на наш. Ну, ти хочеш сперечатися, — додав він, — ну, давай. — Вони вийшли з-за столу й сіли на ганку, що правив за балкон.

— Ну, давай сперечатися, — сказав князь Андрій. — Ти кажеш: школи, — говорив він далі, загинаючи палець, — повчання і таке інше, тобто ти хочеш вивести його, — сказав він, показуючи на селянина, що скинув шапку і проходив повз них, — з його тваринного стану і дати йому моральні потреби, — а мені здається, що єдино-можливе щастя — є щастя тваринне, а ти його якраз хочеш відібрати в селянина. Я заздрю йому, а ти хочеш його зробити мною, але не давши йому моїх достатків. Друге ти кажеш: полегшити його працю. А на мою думку, праця фізична для нього є такою ж необхідністю, такою ж умовою його існування, як для мене і для тебе праця розумова. Ти не можеш не думати. Я лягаю спати о третій годині, мені приходять думки, і я не можу заснути, перевертаюся з боку на бік, не сплю до ранку тому, що я думаю і не можу не думати, як він не може не орати, не косити; інакше він піде до шинку або захворіє. Як я не перенесу його страшної фізичної праці, а помру через тиждень, так він не перенесе мого фізичного неробства, він розтовстіє і помре. Третє… що, пак, ти ще сказав?

Князь Андрій загнув третього пальця.

— Ах, так, лікарні, ліки. В нього удар, він помирає, а ти пустив йому кров, вилікував. Він калікою ходитиме десять років, для всіх буде тягарем. Багато спокійніше і простіше йому померти. Інші народяться, і так їх багато. Якби ти шкодував, що в тебе лишній робітник пропав, — як я дивлюсь на нього, а то ти з любові ж до нього хочеш лікувати його. А йому цього не треба. Та й потім, що за уявлення, що медицина кого-небудь коли-небудь виліковувала! Убивати — так! — сказав він, злісно насупившись і одвернувшись од П'єра.

Князь Андрій висловлював свої думки так ясно і чітко, що видно було — він не раз думав про це, і він говорив охоче і швидко, як людина, яка довго не говорила. Погляд його жвавішав тим більше, чим безнадійніші були його міркування.

— Ой, це жах, це жах! — сказав П'єр. — Я не розумію тільки — як можна жити з такими думками. На мене находили такі самі хвилини, це недавно було, в Москві і в дорозі, але тоді я опускаюся до такої міри, що я не живу, усе мені гидке… головне, я сам. Тоді я не їм, не вмиваюся… ну, як же ви?..

— Чому ж не вмиватися, це неохайно, — сказав князь Андрій. — Навпаки, треба намагатися зробити своє життя якнайприємнішим. Я живу — і в цьому не винен; отже треба як-небудь найкраще, нікому не заважаючи, дожити до смерті.

— Ну що ж вас спонукає жити з такими думками? Сидітимеш не рухаючись, нічого не розпочинаючи…

— Життя й так не дає спокою. Я б радий нічого не робити, а ось, з одного боку, дворянство тутешнє удостоїло мене честі обрання предводителем; я насилу відкараскався. Вони не могли зрозуміти, що в мені нема того, чого треба, нема цієї певної добродушної і заклопотаної пошлості, що потрібна для цього. Потім ось цей будинок, який треба було збудувати, щоб мати свій куток, де можна бути спокійним. Тепер ополчення.