— Ну, пий же всю! — сказав Анатоль, подаючи останню склянку П'єру, — а то не пущу!
— Ні, не хочу, — сказав П'єр, відштовхуючи Анатоля, і підійшов до вікна.
Долохов тримав за руку англійця і ясно, виразно проказував умови парі, звертаючись переважно до Анатоля і П'єра.
Долохов був чоловік середній на зріст, кучерявий і з світлими блакитними очима. Йому було років з двадцять п'ять. Він не запускав вусів, як і всі піхотні офіцери, і рот його, найбільш разюча риса його обличчя, було весь видно. Лінії цього рота були напрочуд тонко вигнуті. Посередині верхня губа енергійно опускалася на міцну нижню гострим клином, і в кутках раз у раз утворювалося щось схоже на дві усмішки, по одній з кожного боку; і все разом, а особливо в поєднанні з твердим, зухвалим, розумним поглядом, справляло враження таке, що не можна було не помітити цього обличчя. Долохов був небагатий чоловік, без усяких зв'язків. І хоч Анатоль проживав десятки тисяч, Долохов жив з ним і зумів поставити себе так, що Анатоль поважав його і всі, хто знав їх обох, поважали Долохова більше, ніж Анатоля. Долохов грав у всі гри і майже завжди, вигравав. Хоч би скільки він пив, ніколи він не втрачав ясності розуму. І Курагін, і Долохов тоді були знаменитостями у світі джигунів і гультяїв Петербурга.
Пляшку рому було принесено; раму, яка перешкоджала сісти на зовнішній укіс вікна, виламували два лакеї, видимо хапаючись і торопіючи від порад та вигуків присутніх панів.
Анатоль із своїм переможним виглядом підійшов до вікна. Йому хотілося зламати що-небудь. Він відштовхнув лакеїв і потягнув раму, та рама не піддавалася. Він розбив скло.
— Ну-бо ти, силач, — звернувся він до П'єра.
П'єр узявся за перекладини, потягнув і з тріском де зламав, де вивернув дубову раму.
— Всю геть, а то подумають, що я тримаюся, — сказав Долохов.
— Англієць хвалиться… га?.. добре?.. — казав Анатоль.
— Добре, — промовив П'єр, дивлячись на Долохова, що, узявши в руки пляшку рому, підходив до вікна, з якого видно було сяйво неба і вранішньої та вечірньої зорі, що зливались на ньому.
Долохов з пляшкою рому в руці вискочив на вікно.
— Слухати! — вигукнув він, стоячи на підвіконні і звертаючись у кімнату. Всі замовкли.
— Я йду в парі (він говорив по-французькому, щоб його зрозумів англієць, і говорив не вельми добре цією мовою). — Іду в парі на п'ятдесят імперіалів, хочете на сто? — додав він, звертаючись до англійця.
— Ні, п'ятдесят, — сказав англієць.
— Добре, на п'ятдесят імперіалів, — що я вип'ю пляшку рому, всю, не віднімаючи від рота, вип'ю, сидячи за вікном, ось на цьому місці (він нагнувся й показав спадистий виступ стіни за вікном) і не тримаючись ні за що… Так?
— Дуже добре, — сказав англієць.
Анатоль повернувся до англійця і, взявши його за гудзик фрака і згори дивлячись на нього (англієць був малий на зріст), почав по-англійському повторювати йому умови парі.
— Стривай! — крикнув Долохов, стукаючи пляшкою по вікну, щоб привернути до себе увагу. — Стривай, Курагін; слухайте. Якщо хто зробить те саме, то я плачу сто імперіалів. Розумієте?
Англієць кивнув головою, і з цього не можна було розібрати, має він намір прийняти це нове парі, чи не має. Анатоль не відпускав англійця і, незважаючи на те, що той кивками давав знати, що він усе зрозумів, перекладав йому слова Долохова на англійську мову. Молодий худорлявий хлопець, лейб-гусар, який цього вечора програвся, виліз на вікно, виставився й подивився вниз.
— У!., у!., у!.. — промовив він, дивлячись за вікно на каміння тротуару.
— Тихо! — крикнув Долохов і стягнув з вікна офіцера, який, заплутавшись острогами, незграбно зіскочив у кімнату.
Поставивши пляшку на підвіконня, щоб зручно було дістати її, Долохов обережно й поволі поліз у вікно. Спустивши ноги і впершись обома руками в краї вікна, він примірявся, вмостився, відняв руки, посунувся праворуч, ліворуч і дістав пляшку. Анатоль приніс дві свічки й поставив їх на підвіконня, хоч було вже зовсім видно. Спина Долохова в білій сорочці й кучерява голова його були освітлені з обох боків. Усі з'юрмилися біля вікна. Англієць стояв спереду. П'єр усміхався й нічого не казав. Один з присутніх, трохи старший за інших, із зляканим і сердитим обличчям, раптом виступив вперед і хотів схопити Долохова за сорочку.
— Панове, це дурощі; він уб'ється на смерть, — сказав цей розсудливіший за інших чоловік.
Анатоль зупинив його.
— Не займай, ти його злякаєш, він уб'ється. Га?.. Що тоді?.. Га?..
Читать дальше