Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Але Милорадович, очевидно, в цю хвилину думав найменше про те, про що сперечалися генерали.

— Ma foi [374], — сказав він, — завтра все побачимо на полі бою.

Вейротер усміхнувся знову тією усмішкою, яка говорила, ще йому смішно й чудно зустрічати заперечення від російських генералів і доводити те, в чому не тільки він сам був надто добре впевнений, а в чому він запевнив і государів імператорів.

— Ворог погасив вогні, і чутно безперервний гамір у його таборі, — сказав він. — Що це означає? — Або він відходить, чого одного ми повинні боятися, або він змінює позицію (він усміхнувся). Та навіть якби він зайняв позицію в Тюрасі, він лише звільняє нас від великого клопоту, і розпорядження всі, до найменших подробиць, зостаються ті самі.

— Яким же чином?.. — сказав князь Андрій, уже давно чекавши нагоди висловити свої сумніви.

Кутузов прокинувся, важко відкашлявся й оглянув генералів.

— Панове, диспозиція на завтра, навіть на сьогодні (бо вже перша година), не може бути змінена, — сказав він. — Ви її чули, і всі ми виконаємо наш обов'язок… А перед боєм нема нічого важливішого… (він помовчав) як добре виспатися.

Він зробив рух, ніби підводиться. Генерали відкланялися й пішли. Було вже по півночі. Князь Андрій вийшов.

Військова рада, на якій князеві Андрію не вдалося висловити свою думку, як він сподівався, залишила в ньому неясне і тривожне враження. Хто мав рацію: Долгоруков з Вейротером чи Кутузов з Ланжероном та іншими, що не схвалювали плану атаки, — він не знав. «Але невже не можна було Кутузову просто висловити государеві свої думки? Невже це не може інакше робитися? Невже через придворні та особисті міркування треба ризикувати десятками тисяч і моїм, моїм життям?» — думав він.

«Так, дуже можливо, завтра уб'ють», — подумав він. І раптом при цій думці про смерть цілий ряд спогадів, найдальших і найзадушевніших, постав у його уяві; він згадував останнє прощання з батьком і з дружиною; він згадував перші часи своєї любові до неї; згадав про її вагітність, і йому стало жаль і її і себе, і він у нервово-розм'якшеному і схвильованому стані вийшов з хати, в якій він стояв з Несвицьким, і став походжати перед будинком.

Ніч була туманна, і крізь туман таємничо пробивалося місячне сяйво. «Так, завтра, завтра! — думав він. — Завтра, може, все закінчиться для мене, всіх цих спогадів не буде більш, усі ці спогади не матимуть для мене більш ніякого смислу. Завтра ж таки, можливо, — навіть напевно завтра, я це передчуваю, — вперше мені доведеться, нарешті, показати все те, що я можу зробити».

І йому уявилася битва, втрата ТІ, зосередження бою на одному пункті і розгубленість усіх начальствуючих осіб. І ось та щаслива хвилина, той Тулон, якого так довго чекав він, нарешті, постає перед ним. Він твердо і ясно каже свою думку і Кутузову, і Вейротеру, й імператорам. Усі вражені з правильності його міркування, але ніхто не береться виконати його, і ось він бере полк, дивізію, виговорює умову, щоб уже ніхто не втручався в його розпорядження, і веде свою дивізію до вирішального пункту й сам здобуває перемогу. А смерть і страждання? — каже другий голос. Але князь Андрій не відповідає цьому голосові і продовжує свої успіхи. Диспозицію наступного бою робить він сам. Він носить звання чергового по армії при Кутузові, але робить усе він сам. Наступну битву виграє він сам. Кутузова змінюють, призначають його… Ну, а потім? — каже знову другий голос, — а потім, якщо тебе десять разів перед цим не буде поранено, вбито або обдурено; ну, а потім що? «Ну, а потім… — відповідає сам собі князь Андрій, — я не знаю, що буде потім, не хочу й не можу знати; а коли хочу цього, хочу слави, хочу бути відомим для людей, хочу, щоб вони мене любили, то я ж не винен, що я хочу цього, що лише цього я хочу, що лише для цього я живу. Так, лише для цього! Я ніколи нікому не скажу цього, але, боже мій! що ж мені робити, коли я нічого не люблю, крім слави, любові людської. Смерть, рани, втрата сім'ї — ніщо мені не страшне. І хоч які дорогі, які милі мені багато хто з людей — батько, сестра, дружина, — найдорожчі мені люди, — але, хоч яким страшним і неприродним це здається, я всіх їх віддам зараз за хвилину слави, тріумфу над людьми, за любов до себе людей, яких я не знаю й не знатиму, за любов ось цих людей», — подумав він, прислухаючись до гомону на подвір'ї в Кутузова. На подвір'ї в Кутузова чутно було голоси денщиків, які пакували речі; один голос, мабуть, кучера, що дражнив старого кутузовського куховара, якого знав князь Андрій і якого звали Титом, казав: «Тите, гов, Тите!»