Лев Толстой - Війна і мир 1-2

— Нащо ти це кинув? — спитав Борис.

— Лист якийсь рекомендаційний, на біса мені лист!

— Як, на біса лист? — піднімаючи і читаючи надпис, сказав Борис. — Лист цей дуже потрібний для тебе.

— Мені нічого не треба, і я в ад'ютанти ні до кого не піду.

— Чому ж? — сказав Борис.

— Лакейська посада!

— Ти все такий самий мрійник, я бачу, — похитуючи головою, сказав Борис.

— А ти все такий самий дипломат. Ну, та не в тім річ… Ну, ти як? — спитав Ростов.

— Та от, як бачиш. Досі все добре; але признаюсь, бажав би, і дуже, потрапити в ад'ютанти, а не залишатись у строю.

— Чого?

— Того, що, раз уже обравши кар'єру військової служби, треба намагатися зробити, по можливості, блискучу кар'єру.

— Ага, он як! — сказав Ростов, видно, думаючи про інше.

Він пильно й запитлива дивився в очі своєму другові, видно, марно шукаючи розв'язання якогось питання.

Старий Гаврило приніс вино.

— Чи не послати тепер за Альфонсом Карличем? — сказав Борис. — Він вип'є з тобою, а я не можу.

— Пошли, пошли! Ну, що ця німчура? — сказав Ростов з презирливою усмішкою.

— Він дуже, дуже хороша, чесна і приємна людина, — сказав Борис.

Ростов пильно ще раз подивився в очі Борисові і зітхнув: Берг повернувся, і за пляшкою вина розмова між трьома офіцерами пожвавішала. Гвардійці розповідали Ростову про свій похід, про те, як їх вшановували в Росії, в Польщі і за кордоном. Розповідали про слова і вчинки їхнього командира, великого князя, анекдоти про його доброту й запальність. Берг, як і звичайно, мовчав, коли йшлося не про нього особисто, але з приводу анекдотів про запальність великого князя з насолодою розповів, як у Галіції йому пощастило розмовляти з великим князем, коли той об'їжджав полки і гнівався за неправильність руху. З приємною усмішкою на обличчі він розповів, як великий князь, дуже розгніваний, під'їхавши до нього, закричав: «Арнаути!» (Арнаути — була улюблена приказка цесаревича, коли він був у гніві) і викликав ротного командира.

— Чи повірите, графе, я нічого не злякався, бо знав, що я правий. Я, знаєте, графе, не хвалячись, можу сказати, що я накази по полку напам'ять знаю і устав теж знаю, як Отче наш на небесєх. Тому, графе, в мене по роті недоглядів не буває. От моя совість і спокійна. Я з'явився. (Берг підвівся і мімічно зобразив, як він з рукою до козирка з'явився. Справді, трудно було показати на обличчі більше пошани та самовдоволення.) Уже ж він мене шпетив, як то кажуть. Шпетив, шпетив; шпетив не на життя, а на смерть, як то кажуть; і «арнаути», і «чорти», і «в Сибір», — говорив Берг, проникливо усміхаючись. — Я знаю, що я правий, і тому мовчу, чи не так, графе? «Що, ти німий, чи що?» — він закричав. Я все мовчу. Що ж ви думаєте, графе? Другого дня і в наказі не було; ось що значить не розгубитися! Так-то, графе, — казав Берг, закурюючи люльку й пускаючи кілечка.

— Так, це гарно, — усміхаючись, сказав Ростов.

Але Борис, помітивши, що Ростов збирався поглузувати з Берга, вправно відхилив розмову. Він попросив Ростова розповісти про те, як і де його поранено. Ростову це було приємно, і він почав розповідати, під час розповіді дедалі більше запалюючись. Він розповів їм свій Шенграбенський бій цілком так, як звичайно розповідають про битви ті, що брали в них участь, тобто так, як їм хотілося б, щоб воно було, так, як вони чули від інших розповідачів, так, як красивіше було розповідати, але зовсім не так, як воно було. Ростов був правдивою молодою людиною, він нізащо умисно не сказав би неправди. Він почав розповідати з наміром розповісти все, як воно справді було, але непомітно, мимохіть і неминуче для себе перейшов на неправду. І якби він розповів правду цим слухачам, що, як і він сам, чули вже безліч разів оповідання про атаки і склали собі певне уявлення про те, що таке була атака, й чекали такого самого оповідання, — або вони б не повірили йому, або, що ще гірше, подумали б, що Ростов був сам винен у тому, що з ним не трапилось того, що трапляється звичайно з оповідачами кавалерійських атак. Не міг він їм розповісти так просто, що поїхали всі риссю, він упав з коня, вивихнув руку і з усієї сили побіг до лісу від француза. Крім того, щоб розповісти все, як було, для того треба було зробити зусилля над собою, щоб розповідати лише те, що було. Розповісти правду дуже трудно, і молоді люди рідко на це здатні. Вони чекали оповідання про те, як горів він весь у вогні, сам себе не пам'ятаючи, як бурею налітав на каре; як врубався в нього, рубав направо й наліво; як шабля скуштувала м'яса, і як він падав, знеможений, і таке інше. І він розповів їм усе це.