Лев Толстой - Війна і мир 1-2

Понад тиждень готувалися, писалися брульйони і переписувалися набіло листи до Миколеньки від всього дому; під наглядом графині, при графовій дбайливості, збиралися потрібні дрібниці і гроші для обмундирування та обзаведення Миколи, недавно підвищеного в офіцери. Анна Михайлівна, практична жінка, зуміла влаштувати собі і своєму синові протекцію в армії навіть і для листування. Вона мала нагоду надсилати свої листи до великого князя Костянтина Павловича, який командував гвардією. Ростови припускали, що російська гвардія за кордоном , — є цілком точна адреса і що, коли лист дійде до великого князя, який командував гвардією, то нема причини, щоб він не дійшов до Павлоградського полку, який повинен бути там же поблизу; І тому вирішено було відіслати листи та гроші через кур'єра великого князя до Бориса, і Борис уже повинен був доставити їх до Миколеньки. Листи були від старого графа, від графині, від Петі, від Віри, від Наташі, від Соні, і, нарешті, шість тисяч грошей на обмундирування та різні речі, які граф посилав синові.

12-го листопада кутузовська бойова армія, стоячи табором коло Ольмюца, готувалась іде наступного дня на огляд двох імператорів — російського і австрійського. Гвардія, щойно підійшовши з Росії, ночувала за п'ятнадцять верст від Ольмюца і другого дня просто на огляд, на десяту годину ранку, вступила на ольмюцьке поле.

Микола Ростов цього дня одержав від Бориса записку, яка сповіщала його, що Ізмайловський полк ночує за п'ятнадцять верст не доходячи до Ольмюца, і що Борис чекає його, щоб передати листа і гроші. Грошей особливо треба було Ростову тепер, коли, повернувшися з походу, війська зупинилися під Ольмюцом, і добре споряджені маркітанти та австрійські жиди, пропонуючи всілякі спокуси, наповнювали табір. У павлоградців ішли бенкети за бенкетами, святкування одержаних за похід нагород і поїздки в Ольмюц до новоприбулої туди Кароліни Венгерки, яка відкрила там трактир з жіночою прислугою. Ростов нещодавно відсвяткував своє підвищення в корнети, яке вийшло, купив Бедуїна, коня Денисова, і був винен кругом товаришам та маркітантам. Одержавши Борисову записку, Ростов з товаришами поїхав до Ольмюца, там пообідав, випив пляшку вина і сам один поїхав у гвардійський табір розшукати свого товариша дитинства. Ростов іще не встиг обмундируватися. На ньому була заношена юнкерська куртка з солдатським хрестом, такі ж, підбиті затертою шкірою, рейтузи і офіцерська з китицею шабля; кінь, на якому він їхав, був донський, куплений в поході у козака; гусарська пом'ята шапочка була хвацько надіта назад і набік. Під'їжджаючи до табору Ізмайловського полку, він думав про те, як він приголомшить Бориса і всіх його товаришів-гвардійців своїм обстріляним бойовим гусарським виглядом.

Гвардія увесь похід пройшла, як на гулянні, хизуючись своєю чистотою та дисципліною. Переходи були малі, ранці везли на підводах, офіцерам австрійське начальство готувало на всіх переходах чудові обіди. Полки вступали в міста й виступали з них з музикою і весь похід (чим пишалися гвардійці), з наказу великого князя, солдати йшли в ногу, а офіцери пішки на своїх місцях. Борис увесь час походу йшов і стояв з Бергом, тепер уже ротним командиром. Берг, під час походу одержавши роту, встиг своєю старанністю й ретельністю заслужити довіру начальства і влаштував вельми вигідно свої економічні справи; Борис під час походу зробив багато знайомств з людьми, які могли йому стати в пригоді, і через рекомендаційний лист, що його він привіз від П'єра, познайомився з князем Андрієм Волконським, через якого сподівався дістати місце в штабі головнокомандуючого. Берг і Борис, чисто й акуратно одягнені, відпочивши після останнього денного переходу, сиділи в чистій приділеній їм квартирі перед круглим столом і грали в шахи. Берг тримав між коліньми димучу люлечку. Борис із властивою йому ретельністю білими тонкими руками складав шашки в пірамідку, чекаючи на хід Берга, і дивився в обличчя своєму партнерові, очевидно думаючи про гру, як і завжди він думав лише про те, чим був занятий.

— Ну-бо, як ви з цього вийдете? — сказав він.

— Будемо намагатися, — відповів Берг, приторкуючись до пішака і знову опускаючи руку.

У цей час двері відчинилися.

— Ось він, нарешті! — вигукнув Ростов. — І Берг тут! Ах ти, петізанфан, але куте дормірі [363] — закричав він, повторюючи слова няньки, з яких вони частенько сміялися колись разом з Борисом.