Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Ah! un des vieux [147] — А! зі стариків! ! Одержали рис у полк?

— Одержали, ваша величність.

Наполеон кивнув головою і відійшов від нього.

О пів на шосту Наполеон верхи їхав до села Шевардіно.

Починало розвиднятися, небо розчистило, лише одна хмара лежала на сході. Покинуті вогнища догоряли у слабкому сяйві ранку.

Праворуч розітнувся густий самотній гарматний постріл, пролинув і завмер серед загальної тиші. Минуло кілька хвилин. Пролунав другий, третій постріл, загойдалось повітря; четвертий, п’ятий розляглися близько й урочисто десь з правого боку.

Ще не відзвучали перші постріли, як залунали нові, ще і ще зливаючись і перебиваючи один одного.

Наполеон під’їхав з почтом до Шевардінського редуту і зліз з коня. Гра почалася.

Повернувшись від князя Андрія до Горок, П’єр, наказавши берейторові підготувати коней і рано-вранці розбудити його, зараз же заснув за перегородкою, в куточку, яким Борис поступився йому.

Коли П’єр зовсім прокинувся другого ранку, в хаті вже нікого не було. Шибки деренчали в маленьких вікнах. Берейтор стояв, розштовхуючи його.

— Ваше сіятельство, ваше сіятельство, ваше сіятельство... — наполегливо, не дивлячись на П’єра і, видно, втративши надію розбудити його, розгойдуючи його за плече, примовляв берейтор.

— Що? Почалось? Пора? — заговорив П’єр, прокинувшись.

— Зволите чути пальбу, — сказав берейтор, відставний солдат, — уже всі пани повиходили, самі ясновельможні давно проїхали.

П’єр поспішно одягнувся і вибіг на ганок. Надворі було ясно, свіжо, росисто і весело. Сонце, щойно вийшовши з-за хмари, яка заслоняла його, бризнуло до половини переламаними хмарою променями через покрівлі протилежної вулиці на вкритий росою пил дороги, на стіни хат, на вікна паркана і на П’єрових коней, що стояли біля хати. Гуркіт гармат ясніше чутно було надворі. Вулицею промчав риссю ад’ютант з козаком.

— Пора, графе, пора! — прокричав ад’ютант.

Сказавши вести за ним коня, П’єр пішов вулицею до кургана, з якого він вчора дивився на поле бою. На кургані цьому була юрма військових і чутно було французьку мову штабних і виднілася голова Кутузова з його білим з червоною околичкою кашкетом і сивою потилицею, що потонула в плечах. Кутузов дивився в трубу вперед вздовж великого шляху.

Зійшовши по східцях на курган, П’єр глянув перед собою І завмер від захоплення красою видовища. Це була та сама панорама, якою він милувався вчора з цього Кургана; але тепер уся ця місцевість була вкрита військами і димами пострілів, і скісні промені яскравого сонця, що піднімалося ззаду, ліворуч від П’єра, кидали на неї в чистому вранішньому повітрі пронизуюче з золотим та рожевим відтінком сяйво і темні, довгі тіні. Далекі ліси, наче вирізьблені з якогось коштовного жовтозеленого каменя, завершуючи панораму, виднілись своєю гнутою лінією верховіття на обрії, і між ними за Валуєвим прорізувався великий Смоленський шлях, увесь вкритий військами. Ближче до Кургана блищали золоті лани та переліски. Скрізь спереду, праворуч і ліворуч — видно було війська. Все це було сповнене життя, величне і несподіване; але що найбільш вразило П’єра, — це вигляд самого поля бою, Бородіна і видолинку над Колочею по обидва боки її.

Над Колочею, в Бородіні і обабіч його, особливо ліворуч, там, де в багнистих берегах Война впадає в Колочу, стояв туман, який тане, розпливається і просвічує від яскравого сонця і чарівно забарвлює і окреслює все, що видно крізь нього. До цього туману приєднувався дим пострілів, і по цьому туману і диму скрізь перебігали блискавки вранішнього сяйва — то по воді, то по росі, то по багнетах військ, які юрмилися по берегах і в Бородіні. Крізь туман цей видно було білу церкву, де-не-де покрівлі хат у Бородіні, де-не-де суцільні маси солдатів, де-не-де зелені ящики, гармати. І все це рухалось або справляло враження, що рухається, бо туман і дим тяглись по всьому цьому простору. Як у цій місцевості низів біля Бородіна, вкритих туманом, так і поза ним, вище і особливо лівіше по всій лінії, по лісах, по полях, у низах, на вершинах висот зароджувались безперестану самі собою з нічого гарматні, то поодинокі, то гуртові, то рідкі, то часті клуби димів, які, розпухаючи, розростаючись, клубочучись, зливаючись, виднілися по всьому цьому простору.

Ці дими пострілів і, чудно сказати, звуки їх надавали найбільшої краси видовищу.

Пуфф! — раптом виникав, граючи ліловим, сірим та молочно-білим кольорами круглий, густий дим, і бумм! — лунав через секунду звук цього диму.