Лев Толстой - Війна і мир 3-4

За клунею загомоніли голоси.

— Хто там? — гукнув князь Андрій.

Червононосий капітан Тимохін, колишній ротний командир Долохова, тепер, через убуток офіцерів, батальйонний командир, несміливо увійшов до клуні. За ним увійшли ад’ютант і казначей полку.

Князь Андрій поспішно встав, вислухав те, що по службі мали передати йому офіцери, дав їм ще деякі накази і збирався відпустити їх, коли з-за клуні почувся знайомий, шепелявий голос.

— Que diable! [108] — А, хай йому чорт! — сказав голос людини, яка об щось затялася.

Князь Андрій, виглянувши з клуні, побачив, що до нього підходить П’єр, який спіткнувся на лежачу жердину і мало не впав. Князеві Андрію взагалі неприємно було бачити людей зі свого світу, а особливо П’єра, що нагадував йому всі ті тяжкі хвилини, які він пережив за останнього приїзду в Москву.

— А, он як! — сказав він. — Яким вітром? От не чекав.

У той час, як він говорив це, в очах його і в виразі всього обличчя була більше ніж сухість — була ворожість, яку П’єр одразу помітив. Він підходив до клуні у дуже бадьорому настрої, але побачивши вираз обличчя у князя Андрія, почув себе пригнічено і ніяково.

— Я приїхав... так... знаєте... приїхав... мені цікаво, — сказав П’єр, вже котрий раз цього дня без будь-якого змісту повторюючи слово «цікаво». — Я хотів бачити бій.

— Так, так, а брати-масони що кажуть про війну? Як запобігти їй? — сказав князь Андрій глузливо. — Ну, як Москва? Як мої? Приїхали, нарешті, в Москву? — спитав він серйозно.

— Приїхали. Жюлі Друбецька сказала мені. Я поїхав до них і не застав. Вони поїхали в підмосковну.

Офіцери хотіли відкланятись, але князь Андрій, наче не бажаючи залишатись сам-на-сам зі своїм другом, запросив їх посидіти й напитись чаю. Подали ослони і чай. Офіцери не без подиву дивились на огрядну, величезну постать П’єра і слухали його розповідь про Москву і про розташування наших військ, які йому вдалося об’їздити. Князь Андрій мовчав, і його обличчя було таке неприємне, що П’єр звертався більше до добродушного батальйонного командира Тимохіна, ніж до Болконського.

— То ти зрозумів усе розташування військ? — перебив його князь Андрій.

— Авжеж, тобто як? — сказав П’єр. — Як невійськова людина, я не можу сказати, що цілком, але все ж зрозумів загальне розташування.

— Eh bien, vous êtes plus avancé que qui cela soit [109] — Ну, то ти більше знаєш, ніж будь-хто, , — сказав князь Андрій.

— A! — промовив П’єр здивовано, крізь окуляри дивлячись на князя Андрія. — Ну, що ви скажете про призначення Кутузова? — спитав він.

— Я дуже радий був з цього призначення, ось і все, що я знаю, — сказав князь Андрій.

— Ну, а скажіть, яка ваша думка щодо Барклая де-Толлі? У Москві бозна-що говорили про нього. Що ви скажете про нього?

— Спитай ось їх, — сказав князь Андрій, показуючи на офіцерів.

П’єр з поблажливо-питальною усмішкою, з якою мимоволі всі зверталися до Тимохіна, подивився на нього.

— Розвиднілось нам, ваше сіятельство, коли ясновельможний став, — несміливо і раз у раз оглядаючись на свого полкового командира, сказав Тимохін.

— А чому так? — спитав П’єр.

— Та ось хоча б щодо дров та кормів, скажу вам. Таж ми від Свенцян одступали, не смій гілки торкнутися, чи сінця там, чи чого. Таж ми виходимо, йому дістається, так же, ваше сіятельство? — звернувся він до свого князя. — А ти не смій. У нашому полку під суд двох офіцерів оддали за отакі справи. Ну, коли ясновельможний став, то щодо цього просто зробилося. Розвиднілось...

— То чому ж він забороняв?

Тимохін збентежено оглядався, не розуміючи, як і що відповідати на таке запитання. П’єр з тим самим запитанням звернувся до князя Андрія.

— А щоб не спустошувати край, який ми залишаємо ворогові, — злобно-глузливо сказав князь Андрій. — Для цього були всі підстави: не молена дозволяти грабувати край і привчатися військам до мародерства. Ну, і в Смоленську він теж правильно розміркував, що французи можуть обійти нас і що в них більше сил. Але він не міг зрозуміти того, — раптом тонким голосом, що ніби вирвався, вигукнув князь Андрій, — але він не міг зрозуміти, що ми вперше бились там за російську землю, що в військах був такий дух, якого ніколи я не бачив, що ми два дні підряд відбивали французів і що цей успіх подесятерив наші сили. Він звелів відступати, і всі зусилля і втрати пропали марно. Він це думав про зраду, він намагався все зробити якнайкраще, він усе обдумав; але тому ось він і непридатний. Він непридатний тепер саме тому, що він усе обдумує дуже грунтовно й ретельно, як і слід усякому німцеві. Як би тобі сказати... Ну, у батька твого німець-лакей, і він прекрасний лакей і вдовольнить усі його потреби краще за тебе, і нехай він служить; але коли батько при смерті, ти проженеш лакея і своїми незвичними, незграбними руками почнеш доглядати батька і краще заспокоїш його, ніж уміла, але чужа людина. Так і зробили з Барклаєм. Поки Росія була здорова, їй міг служити чужий, і був прекрасний міністр; але тільки-но над нею нависла небезпека, треба своєї, рідної людини. А у вас в клубі видумали, що він зрадник! Тим, що його оббрехали, закинувши зраду, зробили тільки те, що потім, засоромившись свого брехливого нарікання, із зрадника зроблять раптом героєм або генієм, і де буде ще несправедливіше. Він чесний і дуже ретельний німець...