Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Ополченці — ті просто одягли чисті, білі сорочки, готуючись до смерті. Яке геройство, графе!

Борис сказав це до П’єра, очевидно, для того, щоб його почув ясновельможний. Він знав, що Кутузов зверне увагу на ці слова; і справді, ясновельможний звернувся до нього:

— Ти що говориш про ополчення? — спитав він Бориса.

— Вони, ваша світлість, готуючись до завтрашнього дня, до смерті, одягли білі сорочки.

— А!.. Чудесний, незрівнянний народ! — сказав Кутузов і, заплющивши очі, похитав головою. — Незрівнянний народ! — повторив він, зітхнувши.

— Хочете пороху понюхати? — сказав він до П’єра. — Так, приємний запах. Маю честь обожувати дружину вашу, здорова вона? Мій привал до ваших послуг. — І, як це часто буває зі старими людьми, Кутузов став неуважливо оглядатися, наче забув усе, що йому треба було сказати чи зробити.

Очевидно, згадавши, чого шукав, він поманив до себе Андрія Сергійовича Кайсарова, брата свого ад’ютанта.

— Як, як, як вірш отой Маріна, як вірш, як? Що на Геракова написав: «Будеш в корпусі учитель...» Скажи, скажи, — заговорив Кутузов, очевидно збираючись посміятися. Кайсаров прочитав... Кутузов, усміхаючись, кивав головою в такт вірша.

Коли П’єр відійшов від Кутузова, Долохов, поступившись до нього, взяв його за руку.

— Дуже радий зустріти вас тут, графе, — сказав він до нього голосно і не ніяковіючи від присутності сторонніх, особливо рішуче і урочисто. — Перед днем, в який бог знає кому з нас на роду написано залишитись живим, я радий з нагоди сказати вам, що я жалію, що між нами були непорозуміння, і бажав би, щоб ви не мали проти мене нічого. Прошу вас простити мені.

П’єр усміхаючись дивився на Долохова, не знаючи, що сказати йому. В Долохова сльози виступили на очах, він обняв і поцілував П’єра.

Борне щось сказав своєму генералові, і граф Бенігсен звернувся до П’єра й запропонував їхати з ним разом по лінії.

— Вам це буде цікаво, — сказав він.

— Так, дуже цікаво, — сказав П’єр.

Через півгодини Кутузов поїхав у Татаринову, і Бенігсен з почтом, серед якого був і П’єр, поїхав по лінії.

Бенігсен від Горок спустився великим шляхом до мосту, на який П’єру показував офіцер з Кургана як на центр позиції і біля якого на березі лежали покоси пахучого сіна. Через міст вони проїхали в село Бородіно, звідти повернули ліворуч І повз велику кількість військ та гармат виїхали до високого Кургана; на кургані копали землю ополченці. Це був редут, який ще не мав назви і який потім дістав назву редуту Раєвського, або курганної батареї.

П’єр не звернув особливої уваги на цей редут. Він не знав, що це місце буде для нього пам’ятнішим за всі місця Бородінського поля. Потім вони поїхали через яр до Семеновського, де солдати розтягали останні колоди хат та клунь. Потім з гори і на гору вони проїхали вперед через потолочене, наче градом вибите жито; цю дорогу щойно проклала артилерія по брилах ріллі, на флеші [107] вид укріплення. , які теж тоді ще копалися.

Бенігсен зупинився на флешах і став дивитися вперед на Шевардінський редут (що вчора ще був нашим); на ньому видно було кілька вершників. Офіцери казали, що там був Наполеон чи Мюрат. І всі жадібно дивилися на цю купку вершників. П’єр теж дивився туди, намагаючись вгадати, котрий з цих ледве видних людей — Наполеон. Нарешті вершники з’їхали з Кургана і зникли.

Бенігсен звернувся до генерала, що підійшов до нього, і став пояснювати все розташування наших військ. П’єр слухав слова Бенігсена, напружуючи всі свої розумові сили, щоб збагнути суть майбутнього бою, але з прикрістю почував, що розумові здібності його для цього недостатні. Він нічого не розумів. Бенігсен перестав говорити і, помітивши постать П’єра, який прислухався, сказав раптом, звертаючись до нього:

— Вам, я гадаю, нецікаво?

— О, навпаки, дуже цікаво, — повторив П’єр не зовсім правдиво.

З флешей вони поїхали ще лівіше, дорогою, що звивалася густим, невисоким березовим лісом. В середині цього лісу вискочив перед ними на дорогу коричневий з білими ногами заєць і, зляканий тупотом багатьох коней, так розгубився, що довго стрибав по дорозі поперед них, привертаючи загальну увагу і викликаючи сміх, і, лише коли в кілька голосів крикнули на нього, кинувся вбік і зник у чагарнику. Проїхавши верст зо дві лісом, вони виїхали на галявину, на якій стояли війська корпусу Тучкова, що мав захищати лівий фланг.

Тут, на крайньому лівому фланзі, Бенігсен багато і гаряче говорив і зробив, як здавалося П’єру, важливе з воєнного погляду розпорядження. Перед розташуванням військ Тучкова було підвищення. Це підвищення не було зайняте військами. Бенігсен голосно критикував цю помилку, кажучи, що було нерозсудливо залишити незайнятою висоту, яка командує над місцевістю, і поставити війська під нею. Деякі генерали висловлювали ту ж думку. Один особливо войовничо гарячився, говорячи про те, що їх поставили тут на забій. Бенігсен наказав своїм іменем перевести війська на висоту.