Лев Толстой - Війна і мир 3-4

У клубі, в наріжній кімнаті, збиралися читати ці афіші, і деяким подобалось, як Карпушка кепкував з французів, кажучи, що вони від капусти роздуються, від каші перелопаються, від борщу задихнуться , що вони всі карлики і що їх трьох одна жінка вилами закине. Деякі не схвалювали цього тону і казали, що це пошлість і глупота. Розповідали про те, що французів і навіть усіх іноземців Растопчин вислав з Москви, що між ними шпигуни та агенти Наполеона; але розповідали це переважно для того, щоб мати нагоду переказати дотепні слова, які сказав Растопчин, коли відправляв їх. Іноземців відправляли на барці в Нижній, і Растопчин сказав їм: «Rentrez en vous même, entrez dans la barque et n’en faites pas une barque de Charon» [90] «Увійдіть самі в себе і в цей човен і подбайте, щоб цей човен не став для вас човном Харона». . Розповідали, що вже вислали з Москви всі присутствені місця і зараз же додавали жарт Шиншина, що за це одно Москва має бути вдячна Наполеону. Розповідали, що Мамонову його полк коштуватиме вісімсот тисяч, що Безухов ще більше витратив на своїх ратників, але що найкраще у вчинку Безухова те, що він сам одягнеться в мундир і поїде верхи перед полком і нічого не, братиме за місця з тих, що дивитимуться на нього.

— Ви нікого не милуєте, — сказала Жюлі Друбецька, збираючи і притискаючи купку наскубаної корпії тонкими пальцями, вкритими перснями.

Жюлі збиралася другого дня виїжджати з Москви і робила прощальний вечір.

— Безухов est ridicule [91] смішний, , але він такий добрий, такий милий. Яке задоволення бути таким caustique? [92] злоязиким? .

— Штраф! — сказав молодий чоловік в ополченському мундирі, якого Жюлі називала «mon chevalier» [93] «мій рицар» і який з нею разом їхав до Нижнього.

У товаристві Жюлі, як і в багатьох товариствах Москви, було вирішено розмовляти лише по-російському, і ті, що помилково вживали французькі слова, платили штраф на користь комітету пожертв.

— Другий штраф за галліцизм, — сказав російський письменник, який був у вітальні. — «Задоволення бути» — це не по-нашому.

— Ви нікого не милуєте, — говорила далі Жюлі до ополченця, не звертаючи уваги на зауваження літератора. — За caustique винна і плачу, — сказала вона, — а за задоволення сказати вам правду я ладна ще заплатити; за галліцизм не відповідаю, — звернулась вона до літератора:— у мене нема ні грошей, ні часу, як у князя Голіцина, взяти вчителя і вчитися по-російському. А, ось і він, — сказала Жюлі. — Quand on... [94] Коли... Ні, ні, — звернулась вона до ополченця, — не піймаєте. Коли говорять про сонце — бачать його проміння, — промовила господиня, люб’язно усміхаючись до П’єра. — Ми щойно говорили про вас, — з властивою світським жінкам вільністю брехні сказала Жюлі. — Ми говорили, що ваш полк, певне, буде кращий за Мамоновський.

— Ой, не говоріть мені про мій полк. — відповів П’єр, цілуючи в руку господиню й сідаючи біля неї. — Він мені так набрид!

— Ви ж, певне, самі будете командувати ним? — спитала Жюлі, хитро і глузливо переглянувшись з ополченцем.

Ополченець у присутності П’єра був уже не такий caustique [95] глузливий , на обличчі його виявився подив з того, що означала усмішка Жюлі. Незважаючи на свою неуважність і добродушність, П’єр самою своєю особою відразу припиняв усякі спроби на глузування в його присутності.

— Ні, — сміючись, відповів П’єр, оглядаючи своє велике огрядне тіло. — Французам занадто легко влучати в мене, та я й боюсь, що не вилізу на коня...

Серед осіб, яких було перебрано для теми розмови, товариство Жюлі натрапило на Ростових.

— Дуже, кажуть, погані справи їх, — сказала Жюлі. — І він такий безголовий — сам граф. Разумовські хотіли купити його дім і підмосковну, і все це тягнеться. Він дорожиться.

— Ні, здається, цими днями відбудеться продаж, — сказав хтось. — Хоч тепер і нерозсудливо купувати що-небудь у Москві.

— Чому? — спитала Жюлі. — Невже ви думаєте, що є небезпека для Москви?

— Чому ж ви їдете?

— Я? От дивно. Я їду тому... ну, тому, що всі їдуть, і потім я не Іоанна д’Арк і не амазонка.

— Авжеж, ну певне, дайте мені ще шматинок.

— Якщо він зуміє повести справи, він може заплатити всі борги, — говорив далі ополченець про Ростова.

— Добрий старик, але дуже pauvre sire [96] кволий. . І чого вони живуть так довго? Вони давно хотіли їхати в село. Наталі, здається, здорова тепер? — хитро усміхаючись, спитала П’єра Жюлі.

— Вони чекають на меншого сина, — сказав П’єр. — Він пішов у козаки Оболенського і поїхав до Білої Церкви. Там формується полк. А тепер вони перевели його в мій полк і чекають з дня на день. Граф давно хотів їхати, але графиня нізащо не погоджується виїхати з Москви, поки не приїде син.