Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Однак треба ж буде прийняти бій? — сказав князь Андрій.

— Треба буде, якщо всі цього захочуть, нічого не вдієш... А вір, голубчику: нема сильніших за тих двох воїнів — терпіння і час; ті все зроблять, та порадники n’entendent pas de cette oreille, voilà le mal [88] цим вухом не чують, — ось що погано. . Одні хочуть, другі не хочуть. Що ж робити? — спитав він, очевидно чекаючи відповіді. — Так, що скажеш робити? — повторив він, і очі його блищали глибоким, розумним виразом. — Я тобі скажу, що робити, — промовив він, бо князь Андрій усе ж не відповів. — Я тобі скажу, що робити і що я роблю. Dans le doute, mon cher, — він помовчав, — abstiens toi [89] У сумніві, дорогий мій, утримуйся, , — вимовив він спроквола.

— Ну, прощавай, друже мій; пам’ятай, що я всією душею переживаю з тобою втрату і що я тобі не ясновельможний, не князь і не головнокомандуючий, — а я тобі батько. Коли чого треба, просто до мене. Прощавай, голубчику. — Він знову обняв і поцілував його. І ще князь Андрій не встиг вийти у двері, як Кутузов заспокоєно зітхнув і взявся знову за незакінчений роман мадам Жанліс «Les chevaliers du Cygne».

Як і чому це сталося, князь Андрій не міг би ніяк пояснити; але по цьому побаченні з Кутузовим він повернувся до Свого полку заспокоєним щодо загального перебігу справи і щодо того, кому її довірено було. Чим більше він бачив відсутність усього особистого в цьому старику, в якому залишались наче самі звички пристрастей і замість розуму (який групує події і робить висновки) сама здатність спокійного споглядання розвитку подій, тим більш він був спокійний за те, що все буде так, як повинно бути. У нього не буде нічого свого. Він нічого не придумає, нічого не розпочне, — думав князь Андрій, — але він усе вислухає, все запам’ятає, все поставить на своє місце, нічому корисному не перешкодить і нічого шкідливого не дозволить. Він розуміє, що є щось сильніше і значніше за його волю, — це неминучий хід подій, і він уміє бачити їх, уміє розуміти їх значення, і, зважаючи на це значення, вміє зрікатися участі в цих подіях, своєї особистої волі, спрямованої на інше. А головне, — думав князь Андрій, — чому віриш йому — це те, що він росіянин, незважаючи на роман Жанліс і французькі приказки; це те, що голос його затремтів, коли він сказав «До чого довели!», і що він захлипав, говорячи про те, що він «примусить їх їсти конятину». На цьому ж почутті, якого більш чи менш невиразно зазнавали всі, і грунтувалася та одностайність і те загальне схвалення, що супроводжували народне, суперечне придворним міркуванням, обрання Кутузова головнокомандуючим.

Після від’їзду государя з Москви московське життя потекло попереднім, звичайним порядком, і плин цього життя був такий звичний, що трудно було згадати про колишні дні патріотичного захвату та запалу, і трудно було вірити, що справді Росія в небезпеці і що члени Англійського клубу є разом з тим і сини вітчизни, готові для неї на всяку жертву. Одно, що нагадувало про загальний захоплено-патріотичний настрій, який панував під час перебування государя в Москві, була вимога пожертв людьми і грішми, які, тільки-но вони були зроблені, набрали законної, офіціальної форми і здавалися неминучими.

З наближенням ворога до Москви погляд москвичів на своє становище не тільки не ставав серйознішим, а й навпаки, ставав ще легковажнішим, як це завжди буває з людьми, які спостерігають наближення великої небезпеки. Під час наближення небезпеки завжди два голоси однаково сильно говорять у душі людини: один вельми розумно говорить про те, щоб людина обдумала саму властивість небезпеки і засоби для уникнення її; другий ще розумніше говорить, що занадто тяжко і боляче думати про небезпеку, тимчасом як передбачити все і врятуватись від загального ходу справ не властна людина, і тому краще одвернутися од тяжкого доти, поки воно не настало, і думати про приємне. На самоті людина здебільшого іде за першим голосом, а в товаристві, навпаки, — за другим. Так було й тепер з мешканцями Москви. Давно так не веселилися в Москві, як цього року.

Растопчинські афішки з зображенням вгорі шинку, шинкаря і московського міщанина Карпушки Чигіріна, який, бувши в ратниках і випивши похапцем зайвий шкалик, почув, начебто Бонапарт хоче йти на Москву, розсердився, вилаяв поганими словами всіх французів, вийшов з шинку і заговорив під орлом до натовпу людей, — читалися і обмірковувались нарівні з останнім буріме Василя Львовича Пушкіна.