Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Тільки на цих трьох підставах базуються існуюча в усіх законодавствах неосудність злочинів і зменшуючі вину обставини. Осудність є більшою чи меншою залежно від більшого чи меншого знання умов, в яких була людина, вчинок якої обмірковується, від більшого чи меншого проміжку часу між зробленням вчинку і міркуванням про нього та від більшого чи меншого розуміння причин вчинку.

Отже, уявлення наше про свободу і необхідність поступово зменшується і збільшується залежно від більшого чи меншого зв’язку з зовнішнім світом, від більшого чи меншого віддалення в часі та від більшої чи меншої залежності від причин, в яких ми розглядаємо явище життя людини.

Отже, коли ми розглядаємо таке становище людини, в якому зв’язок її з зовнішнім світом найбільш відомий, період між часом міркування і часом зроблений вчинку найбільший і причини вчинку найприступніші, то ми дістаємо уявлення про найбільшу необхідність і найменшу свободу. А коли ми розглядаємо людину в найменшій залежності від зовнішніх умов; коли дію її вчинено в найближчий момент до теперішнього і причини її дії для нас неприступні, то ми дістаємо уявлення про найменшу необхідність і найбільшу свободу.

Але ні в тому, ні в цьому разі, хоч би як ми змінювали свою точку зору, хоч би як усвідомлювали той зв’язок, в якому перебуває людина з зовнішнім світом, чи хоч би яким доступним він нам здавався, хоч би як подовжували чи вкорочували період часу, хоч би які зрозумілі чи незбагненні були для нас причини, — ми ніколи не можемо уявити собі ні повної свободи, ні повної необхідності.

1) Хоч би як ми уявляли собі людину виключеною з впливів зовнішнього світу, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в просторі. Всяка дія людини неминуче обумовлена самим тілом людини і тим, що оточує її. Я піднімаю руку і опускаю її. Дія моя здається мені свобідною; але, питаючи себе: чи міг я в усіх напрямах підняти руку, — я бачу, що я підняв руку в тому напрямі, в якому для цієї дії було менше перепон, що перебувають як у тілах навколо мене, так і в будові мого тіла. Коли з усіх можливих напрямів я вибрав один, то я вибрав його тому, що в цьому напрямі було менше перепон. Для того, щоб дія моя була свобідною, треба, щоб вона не зустрічала собі ніяких перепон. Для того, щоб уявити собі людину свобідною, ми повинні уявити її собі поза простором, що очевидно неможливо.

2) Хоч би як ми наближували час міркування до часу вчинку, ми ніколи не дістанемо розуміння свободи в часі. Бо коли я розглядаю вчинок, зроблений секунду тому, я все ж повинен визнати несвободу вчинку, бо вчинок закований тим моментом часу, в якому його зроблено. Чи можу я підняти руку? Я піднімаю її; але питаю себе: чи міг я не підняти руки в той минулий уже момент часу? Щоб переконатися в цьому, я в наступний момент не піднімаю руки. Але я не підняв руки не в той перший момент, коли я спитав себе про свободу. Минув час, стримати якого я не міг, і та рука, яку я тоді підняв, і те повітря, в якому я тоді зробив той рух, уже не те повітря, що тепер оточує мене, і не та рука, якою я тепер не роблю руху. Той момент, у який відбувся перший рух, неповоротний, і в той момент я міг зробити тільки один рух, і хоч би який я зробив рух, рух цей міг бути тільки один. Те, що я в наступну хвилину не підняв руки, не довело того, що я міг не підняти її. І тому, що рух мій міг бути тільки один, в один момент часу, то він і не міг бути іншим. Для того, щоб уявити його собі свобідним, треба уявити його собі в теперішньому, на грані минулого й майбутнього, тобто поза часом, що є неможливим.

3) Хоч би як збільшувалася важкість осягнення розумом причини, ми ніколи не прийдемо до уявлення повної свободи, тобто до відсутності причини. Хоч би яка була незбагненна для нас причина вияву волі в будь-якому нашому чи чужому вчинку, перша вимога розуму є припущення і відшукання причини, без якої неможливе ніяке явище. Я піднімаю руку для того, щоб зробити вчинок, незалежний від будь-якої причини, але те, що я хочу зробити вчинок, що не має причини, є причиною мого вчинку.

Але навіть якби, уявивши собі людину, цілком виключену з усіх впливів, розглядаючи лише її миттєвий вчинок теперішнього часу і припускаючи, що його не викликано ніякою причиною, ми припустили безконечно малий залишок необхідності рівним нулю, і тоді б ми не прийшли до розуміння повної свободи людини; бо істота, яка не приймає на себе впливів зовнішнього світу, перебуває поза часом і не залежить від причин, уже не є людина.