Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Наташа розповідала П’єру про життя-буття брата, про те, як вона мучилась, а не жила, без чоловіка, і про те, як вона ще дужче полюбила Марі, і про те, що Марі з усіх поглядів краща за неї. Говорячи це, Наташа признавалася щиро, що вона бачить вищість Марі, але разом з тим вона, говорячи це, вимагала від П’єра, щоб він усе ж віддавав їй перевагу над Марі й над усіма іншими жінками, і щоб тепер знову, особливо після того, як він бачив багато жінок у Петербурзі, повторив їй це.

П’єр, відповідаючи на Наташині слова, розповів їй, як нестерпно йому було в Петербурзі бувати на вечорах та обідах з дамами.

— Я зовсім розучився говорити з дамами, — сказав він, — просто скучно. Особливо, я такий був занятий.

Наташа пильно подивилась на нього і говорила далі:

— Марі — вона така чарівна! — сказала вона. — Як вона вміє розуміти дітей. Вона наче тільки душу їх бачить. Вчора, наприклад, Митенька став вередувати...

Ах, як він схожий на батька, — перебив П’єр.

Наташа зрозуміла, чому він зробив це зауваження про схожість Митеньки з Миколою: йому неприємний був спогад про його суперечку з шуряком і хотілося знати про це Наташину думку.

— В Миколеньки є ця слабість, що коли що не прийняте всіма, він нізащо не погодиться. А я розумію, ти дорожиш саме тим, щоб ouvrir une carrière [461], — сказала вона, повторюючи слова, що їх одного разу сказав П’єр.

— Ні, головне, — сказав П’єр, — для Миколи думки й міркування — забава, майже розвага. Ось він збирає бібліотеку і за правило поставив не купувати нової книжки, не прочитавши купленої, — і Сісмонді, і Руссо, і Монтеск’є, — усміхнувшись, додав П’єр. — Ти ж знаєш, як я його... — почав був він пом’якшувати свої слова; але Наташа перебила його, даючи відчути, що цього не треба.

— То ти кажеш, для нього думки забава...

— Так, а для мене все інше забава. Я весь час у Петербурзі як уві сні всіх бачив. Коли мене захоплює думка, то все інше забава.

— Ой як жаль, що я не бачила; як ти вітався з дітьми, — сказала Наташа. — Котра найбільш зраділа? Певне, Ліза?

— Ліза, — сказав П’єр і говорив далі те, що цікавило його. — Микола каже, ми не повинні думати. Та я не можу. Не кажучи вже про те, що в Петербурзі я почував (я тобі можу сказати це), що без мене все це розпадалося, кожен тягнув у свій бік. Але мені вдалося всіх об’єднати, і потім моя думка така проста і ясна. Я ж не кажу, що ми повинні протидіяти тому-то й тому-то. Ми можемо помилятися. А я кажу: візьміться рука в руку ті, які люблять добро, і хай буде один прапор — діяльна чеснота. Князь Сергій гарний чоловік і розумний.

Наташа не мала б сумніву в тому, що П’єрова думка — велика думка, та одно бентежило її. Це те, що він — її чоловік. «Невже така важна й потрібна для суспільства людина — разом з тим мій чоловік? Чому це так трапилось?» їй хотілося висловити йому цей сумнів. «Хто і хто ті люди, які могли б вирішити, чи справді він такий уже розумніший за всіх?» — питала вона себе й перебирала у своїй уяві тих людей, яких дуже поважав П’єр. Нікого з усіх людей, судячи з того, як він розказував, П’єр так не поважав, як Платона Каратаєва.

— Ти знаєш, про що я думаю? — сказала вона, — про Платона Каратаєва. Як він? Підтримав би тепер тебе?

П’єра анітрохи не здивувало це запитання. Він зрозумів хід жінчиних думок.

— Платон Каратаєв? — сказав він і замислився, очевидно, щиро намагаючись уявити собі міркування Каратаєва в цьому питанні. — Він не зрозумів би, а втім, можливо, що й зрозумів би.

— Я страшенно люблю тебе! — раптом сказала Наташа. — Страшенно. Страшенно!

— Ні, не підтримав би, — сказав П’єр, подумавши. — Що він схвалив би, це наше сімейне життя. Він так хотів бачити в усьому гожість, щастя, спокій, і я з гордістю показав би йому нас. От ти кажеш — розлука. А ти не повіриш, яке особливе почуття я до тебе маю після розлуки...

— До речі, ось іще... — почала була Наташа.

— Ні, не те. Я ніколи не перестаю тебе любити. І любити більше не можна; а це особливо... Авжеж... — Він не доказав, бо погляди їх, зустрівшись, доказали решту.

— Які дурниці, — раптом сказала Наташа, — медовий місяць і що саме щастя в перший час. Навпаки, тепер найкраще. Якби ти тільки не їздив. Пам’ятаєш, як ми сварилися? І завжди я була винна. Завжди я. І про що ми сварилися, я не пам’ятаю навіть.

— Усе про одно, — сказав П’єр, усміхаючись, — ревну...

— Не кажи, терпіти не можу, — вигукнула Наташа. І холодний, злий блиск засвітився в її очах. — Ти бачив її? — додала вона, помовчавши.

— Ні, та й хоч би бачив, не впізнав би.