Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Як триває? — вигукнув П’єр дужче, ніж будь-коли. — Біблейське товариство — це тепер увесь уряд.

— А це що таке, mon cher ami? [454]— спитала графиня, напившись чаю і, видно, бажаючи знайти привід для того, щоб посердитись після їди. — Як же це ти кажеш — уряд; я цього не розумію.

— До речі, знаєте, maman, — втрутився Микола, знаючи, як треба перекладати на материну мову, — це князь Олександр Миколайович Голіцин влаштував товариство, то він, кажуть, у великій силі.

— Аракчеєв і Голіцин, — необережно сказав П’єр, — це тепер увесь уряд. І який! В усьому вбачають змови, всього бояться.

— Що ж, князь Олександр Миколайович у чому винен? Він дуже поважна людина. Я зустрічала його тоді в Марії Антонівни, — ображено сказала графиня і, ще більш ображена з того, що всі замовкли, заговорила далі:— Нині всіх судити стали. Євангелійне товариство — ну що тут поганого? — і вона встала (всі встали теж) і з суворим виглядом попливла в диванну да свого стола.

Запанувала сумовита мовчанка, і з сусідньої кімнати стало чутно дитячий сміх і голоси. Очевидно, між дітьми відбувалося якесь радісне хвилювання.

— Кінець, кінець! — пролунав з-за всіх голосів радісний зойк маленької Наташі. П’єр переглянувся з графинею Марією і з Миколою (Наташу він завжди бачив) і щасливо усміхнувся.

— Оце музика чудесна! — сказав він.

— Це Анна Макарівна панчоху закінчила, — сказала графиня Марія.

— О, піду дивитись, — схоплюючись, сказав П’єр. — Ти знаєш, — додав він, зупиняючись біля дверей, — чому я особлива люблю цю музику? — вони мені перші дають знати, що все гаразд. Сьогодні їду: що ближче додому, то більший страх. Як увійшов до передпокою, чую заливається Андрюша про щось, — ну, значить, усе гаразд...

— Знаю, знаю я це почуття, — підтвердив Микола. — Мені йти не можна, адже панчохи — сюрприз мені.

П’єр увійшов до дітей, і регіт та галас залунали ще дужче. — Ну, Анно Макарівно, — чутно було П’єрів голос, — осюди, на ceредину, і за командою — раз, два, і коли я скажу — три, ти сюди ставай. Тебе на руки. Ну, раз, два... — промовив П’єрів голос; стало тихо. — Три! — і захоплений дитячий галас знявся в кімнаті.

— Дві, дві! — кричали діти.

Це були дві панчохи, які за їй лише відомим секретом Анна Макарівна разом плела на дротиках і які вона завжди урочисто при дітях виймала одну з одної, коли панчоху було доплетено.

Скоро по цьому діти прийшли прощатися. Діти перецілувалися з усіма, гувернери і гувернантки розкланялись і вийшли. Залишився тільки Десаль зі своїм вихованцем. Гувернер пошепки запрошував свого вихованця іти вниз.

— Non, m-r Dessales, je demanderai à ma tante de rester [455], — відповів теж пошепки Миколенька Болконський.

— Ma tante, дозвольте мені залишитись, — сказав Миколенька, підходячи до тітки. На обличчі в нього був вираз благання, хвилювання і захвату. Графиня Марія подивилась на нього і звернулась до П’єра.

— Коли ви тут, він одірватись не може... — сказала вона до нього.

— Je vous le ramènerai tout-à-l’heure, m-r Dessales; bonsoir [456], — сказав П’єр, подаючи швейцарцеві руку, і усміхаючись звернувся до Миколеньки. — Ми зовсім не бачилися з тобою. Марі, який він схожий стає, — додав він, звертаючись до графині Марії.

— На батька? — сказав хлопчик, багрово спалахнувши і знизу вгору дивлячись на П’єра сповненими захвату, блискучими очима. П’єр кивнув йому головою і продовжував розповідь, яку перебили діти. Графиня Марія вишивала в руках по канві; Наташа, не зводячи очей, дивилась на чоловіка, Микола і Денисов вставали, казали подати люльки, курили, брали чай у Соні, що сумовито і вперто сиділа за самоваром, і розпитували П’єра. Кучерявий хворобливий хлопчик, зі своїми блискучими очима, сидів забутий усіма в куточку і тільки, повертаючи кучеряву голову на тонкій шиї, що виходила з відкладних комірців, у той бік, де був П’єр, зрідка здригався і щось шепотів сам з собою, очевидно охоплений якимсь новим і сильним почуттям.

Розмова трималася на тій сучасній плітці з вищого управління, в якій більшість людей вбачають звичайно найважливіший інтерес внутрішньої політики. Денисов, невдоволений з уряду за свої невдачі по службі, з радістю взнавав усі дурниці, що, на його думку, робились тепер у Петербурзі, і гостро й різко висловлював свої зауваження на П’єрові слова.

— Раніш німцем треба було бути, тепер треба танцювати з Татариновою та madame Крюднер, читати... Екарстгаузена і братію. Ох! спустив би знову молодця нашого Бонапарта! Він би всі дурощі повибивав. Ну куди це годиться — солдатові Шварцу дати Семеновський полк? — кричав він.