Лев Толстой - Війна і мир 3-4

Відтоді, як П’єр став жити великим домом, сім’єю, що потребувала великих витрат, він, на здивування своє, помітив, що він проживав вдвічі менше, ніж раніш, і що його розладжені останнього часу (особливо боргами першої дружини) справи стали налагоджуватись.

Жити було дешевше тому, що життя було зв’язане: тієї найдорожчої розкоші, що полягає в такому характері життя, який кожної хвилини можна змінити, П’єр не мав уже та й не бажав мати більше. Він почував, що життя його визначене тепер раз назавжди, до смерті, що змінити його він не може, і тому це життя було дешеве.

П’єр з веселим, усміхненим обличчям розбирав свої покупки.

— Як вам це? — казав він, розгортаючи, як крамар, шматок матерії. Наташа, тримаючи на колінах старшу дочку і швидко переводячи повні сяйва очі з чоловіка на те, що він показував, сиділа проти нього.

— Це для Бєлової? Чудово. — Вона спробувала пучками добротність.

— Це по карбованцю, певне?

П’єр сказав ціну.

— Дорого, — сказала Наташа. — Ну, які раді діти будуть і maman. Тільки даремне ти мені це купив, — додала вона, не можучи стримати усмішку, милуючись золотим у перлах гребінцем, які тоді щойно стали входити в моду.

— Мене Адель збила: купити та купити, — сказав П’єр.

— Коли ж я носитиму? — Наташа увіткнула його в косу. — Це Машеньку вивозити; може, тоді знову носитимуть. Ну, ходімо.

І, забравши подарунки, вони пішли спочатку в дитячу, потім до графині.

Графиня, як звичайно, сиділа з Бєловою за гран-пасьянсом, коли П’єр і Наташа з пакунками під пахвами увійшли до вітальні.

Графині було вже за шістдесят років Вона була вся сива і носила чепчик, що охоплював усе обличчя рюшем. Обличчя в неї було поморщене, верхня губа запала, і очі були тьмяні.

Після смертей сина й чоловіка, що так скоро сталися одна по одній, вона почувала себе ненароком забутою на цьому світі істотою, яка не має ніякої мети і смислу. Вона їла, пила, спала, проводила час без сну, але не жила. Життя не давало їй ніяких вражень. Їй нічого не треба було від життя, крім спокою, і спокій цей вона могла знайти тільки в смерті. Але поки смерть ще не приходила, їй треба було жити, тобто застосовувати свої сили життя. В ній надзвичайно ясно було помітно те, що помітно в дуже маленьких дітях і в дуже старих людях. У її житті не видно було ніякої зовнішньої мети, а очевидною була тільки потреба вправляти свої різні нахили та здібності. Їй треба було попоїсти, поспати, подумати, поговорити, поплакати, попрацювати, посердитись і т. ін. тільки тому, що в неї був шлунок, був мозок, були мускули, нерви й печінка. Все це вона робила, не спонукувана нічим зовнішнім, не так, як роблять це люди в усій силі життя, коли з-за мети, до якої вони пориваються, не помітно другої мети — застосування своїх сил. Вона говорила тільки тому, що їй фізично треба було попрацювати легенями та язиком. Вона плакала, як дитина, бо їй треба було просякатися і т. д. Те, що для людей у повній силі є метою, для неї, очевидно, було приводом.

Так уранці, особливо коли напередодні вона поїла чого-небудь жирного, в неї з’являлась потреба посердитись, і тоді вона вибирала найближчий привід — глухоту Бєлової.

Вона з другого кінця кімнати починала казати їй що-небудь тихо.

— Нині, здається, тепліше, люба моя, — казала вона пошепки.

І коли Бєлова відповідала: «Аякже, приїхали», вона сердито буркотіла: — Боже мій, яка глуха й дурна!

Другим приводом був нюхальний тютюн, що здавався їй то сухим, то вологим, то погано розтертим. Після цих роздратовань жовч розливалася в неї в обличчі, і покоївки її знали по певних ознаках, коли буде знову глуха Бєлова і знову тютюн стане вологим, і коли буде жовте обличчя. Як їй треба було попрацювати жовчю, так іноді треба було їй попрацювати залишками здатностей мислити, і для цього приводом був пасьянс. Коли треба було поплакати, тоді об’єктом був покійний граф. Коли треба було потурбуватися, приводом був Микола і його здоров’я; коли треба було уїдливо поговорити, тоді приводом була графиня Марія. Коли треба було дати вправу органові голосу, — це було здебільшого о сьомій годині, після травного відпочинку в темній кімнаті, — тоді приводом була розповідь усе тих самих історій і все тим самим слухачам.

Цей стан старенької розуміли всі домашні, хоч ніхто ніколи не говорив про це і всі докладали всіляких зусиль для вдоволення цих її потреб. Тільки зрідка в погляді та в сумовитій напівусмішці одного до одного між Миколою, П’єром, Наташею і графинею Марією виявлялось це взаємне розуміння її становища.