Лев Толстой - Війна і мир 3-4

— Яка я рада, що ти приїхав. Ти втомився, хочеш чаю? — Наташа підійшла до неї. — Ти покращав і змужнів, — говорила далі графиня, взявши дочку за руку.

— Матусю, що ви говорите?..

— Наташо, його нема, нема більш! — І, обнявши дочку, вперше графиня почала плакати.

Княжна Марія відклала свій від’їзд. Соня, граф намагалися замінити Наташу, але не могли. Вони бачили, що лише вона могла стримувати матір від шаленого розпачу. Три тижні Наташа безвихідно жила при матері, спала у кріслі в її кімнаті, поїла, годувала її і не перестаючи говорила з нею, — говорила тому, що самий голос її, ніжний, пестливий, заспокоював графиню.

Душевна рана матері не могла загоїтись. Смерть Петі відірвала половину її життя. Через місяць після звістки про смерть Петі, звістки, яка застала її свіжою і бадьорою п’ятдесятилітньою жінкою, вона вийшла зі своєї кімнати напівмертвою, байдужою до життя — старою. Але та сама рана, яка наполовину вбила графиню, ця нова рана викликала Наташу до життя.

Душевна рана, що постає від ушкодження духовного єства, хоч яким дивним це здається, потроху затягається, так само, ям і рана фізична. І після того, як глибока рана загоїлась і наче зійшлася своїми краями, рана душевна, як і фізична, загоюється тільки зсередини випираючою силою життя.

Так само загоїлась рана в Наташі. Вона думала, що життя її кінчилося. Але раптом любов до матері показала їй, що суть її життя — любов — ще жива в ній. Прокинулась любов, і прокинулось життя.

Останні дні князя Андрія зв’язали Наташу з княжною Марією. Нове нещастя ще більш зблизило їх. Княжна Марія відклала свій від’їзд і останні три тижні, як коло хворої дитини, ходила коло Наташі. Останні тижні, які Наташа провела в материній кімнаті, надірвали її фізичну силу.

Одного разу в середині дня княжна Марія, помітивши, що Наташу морозить, одвела її до себе і поклала на своє ліжко. Наташа лягла, але коли княжна Марія, опустивши штори, хотіла вийти, Наташа покликала її до себе.

— Мені не хочеться спати, Марі, посидь зі мною.

— Ти втомилася — постарайся заснути.

— Ні, ні. Нащо ти забрала мене звідти? Вона кликатиме.

— Їй значно краще. Вона сьогодні так добре говорила, — сказала княжна Марія.

Наташа лежала в ліжку і в напівтемряві кімнати розглядала обличчя княжни Марії.

«Схожа вона на нього? — думала Наташа. — Так, схожа і не схожа. Але вона особлива, чужа, зовсім нова, невідома. І вона любить мене. Що в неї на душі? Усе добре. Але як? Як вона думає? Як вона на мене дивиться? Так, вона чудесна».

— Машо, — сказала вона, несміливо притягнувши до себе її руку. — Машо, ти не думай, що я погана. Ні? Машо, голубонько. Як я тебе люблю. Будемо зовсім, зовсім друзями.

І Наташа, обіймаючи княжну Марію, стала цілувати її руки й обличчя. Княжна Марія соромилась і раділа з цього вияву почуттів Наташі.

З цього дня між княжною Марією і Наташею встановилася та пристрасна й ніжна дружба, що буває тільки між жінками. Вони раз у раз цілувалися, говорили одна одній ніжні слова й більшу частину часу проводили разом. Коли одна виходила, то друга була неспокійна і поспішала приєднатись до неї. Вони вдвох почували більшу згоду між собою, ніж нарізно, кожна сама з собою. Між ними встановилося почуття сильніше, ніж дружба: це було виняткове почуття можливості життя для кожної лише в присутності другої.

Іноді вони мовчали цілими годинами; іноді, вже лежачи в ліжках, вони починали розмовляти і розмовляли до ранку. Вони розмовляли здебільшого про давнє минуле. Княжна Марія розповідала про своє дитинство, про свою матір, про свого батька, про свої мрії; і Наташа, яка перше зі спокійним нерозумінням одверталася від цього життя відданості, покірності, від поезії християнського самозречення, тепер, почуваючи себе зв’язаною любов’ю з княжною Марією, полюбила й минуле княжни Марії і зрозуміла незрозумілу їй перше сторону життя. Вона не думала класти в основу свого життя покірність і самозречення, бо звикла шукати інших радощів, але вона зрозуміла й полюбила в іншій цю перше незрозумілу їй чесноту. Для княжни Марії, яка слухала розповіді про дитинство і про першу молодість Наташі, теж відкрилася перше незрозуміла сторона життя, віра в життя, в насолоди життя.

Вони все так само не говорили про нього, щоб не порушувати словами, як їм здавалося, тієї висоти почуття, яка була в них, а це мовчання щодо нього спричинювало те, що потрохи, не вірячи цьому, вони забували його.